Згадки про московське посольство 1686&;nbsp;р. в османських документах і літописах - Підпорядкування Київської митрополії Москві: загадки московського посольства до Туреччини 1686 р. у світлі Османських джерел

У Національному архіві Туреччини (Стамбул) відсутні основні протоколи засідань дивану Османської імперії за 1686 р. Але секретарі держради з 1649 р. вели також важливі записи у формі "зошитів скарг" ("шикаєт дефтер - лері", османотур. "§ікауег defterleri"), до яких заносилися султанські накази, видані за рішеннями дивану щодо різноманітних скарг. Зберігся один із таких реєстрів, котрий за мусульманським календарем охоплював період від початку місяця джумадеульахіре 1097 року гіджри (кінець квітня 1686 р.) до 22 зільгідже 1098 р. г. (29 жовтня 1687 р.) (далі в тексті - "Шикаєт дефтері 1097-1098 рр."). Оскільки цей реєстр вівся у складний для османців період війни зі Священною лігою, до нього потрапило й чимало важливої державної інформації, що мала б міститися у протоколах дивану. Так, на сторінках "Шикаєт дефтері 1097-1098 рр." знаходимо й розлогі відомості, що стосуються посольства Н. Алексєєва та І. Лисиці (див. додаток).

Проте, на відміну від московських джерел, канцелярський документ анітрохи не зачіпає церковних питань, при цьому на двох аркушах висвітлюються інші аспекти місії. Султанські рескрипти повторюють одну з умов Бахчисарайського миру, що закріплювала безперешкодне пересування мешканців Лівобережжя в османських володіннях із метою риболовлі, добування солі та мисливства; дають дозвіл на звільнення з перебування в неволі у стамбульського адміралтейства українських і російських бранців; затверджують повернення послів на Батьківщину (див. додаток).

Зокрема в наказах ідеться, що прибулу від гетьмана "поткал-козаків" (в іншому місці - "барабаш") до двору султана людину потрібно допровадити на острів "Поткал" (Запоріжжя). Допровадити її з рештою османських адміністраторів має й "гетьман Украйни Яні" - грецька форма імені "Іван", що можна пояснити грекомовним середовищем як Константинопольського патріархату, так і драгоманів. Під іменем "Яні" в історію XVII ст. ввійшов наказний гетьман Правобережжя Іван Драгинич. Проте з 1683 р. він не фігурував на адміністративних посадах у підпорядкованій османцям частині України. Очевидно тут ішлося про самого гетьмана "барабаш" і "поткал-козаків" І. Самойловича, від якого до Едірне прибув посланець?

Між тим, І. Самойлович того самого 1686 р. виступав проти укладення Москвою "Вічного миру" з Річчю Посполитою та її походу на Крим 1687 р. Його син Григорій очолив старшину, яка не погоджувалася з антитурецькою політикою Москви. Підтверджена й таємна дипломатія гетьмана з Кримським ханством.

Нелогічно, утім, щоб османці видавали розпорядження гетьманові, від якого прибув посол. Хоча директива могла бути номінальною та відображати прагнення Порти бачити підпорядкованим їй лівобережного регіментаря. У цьому контексті "книга скарг" може засвідчувати невідомі зв'язки між турками та лівобережною старшиною, отже знову суперечити російським джерелам про передачу Київської митрополії.

Ще більше суперечить відомим матеріалам щодо подій 1686 р. одна з османських хронік, в якій оповідалося про московське посольство - "Історія Силагдара". Твір належав перу Силагдара Фіндіклі Мегмеда Аги (1658-1726/1727 рр.), котрий із 1676 р. описував події, свіДКом яких він був. У першій частині свого літопису - "Продовження підсумку" ("Зейл-і Фезлеке", <йеу1-і Fezleke") хроніст під 1097 р. г. (1686 р.) умістив текст "Прихід московського посла", де описувалася аудієнція Н. Алексєєва в падишага Мегмеда IV:

"Згаданого місяця (джемазіульеввеля) двадцятого дня (14 квітня 1686 р. - Авт.) в неділю московського посла запрошено до дивану падишага та влаштовано прийом; після того, як нагородженого його халатом, він у залі аудієнції обличчя проволік по землі; мовив він зміст свого листа: молитва за падишага, і наша дружба з високою державою, як і досі, у силі, та що торгівці з його сторони прибувають безпечно живі-здорові, і підданці [царські] не зазнають насилля, народ татар під контролем, [тож] нашого посла хай, не затримуючи, відішлють [назад], і в Терсане-і Аміре утримуваних сорок за іменами московитів із козаками без викупу-плати звільнять, на кримському кордоні соляне родовище нам передадуть, і посла нашого вІдішЛють до Стамбула; після того, як, він, зустрівшись із нашим благодійником патріархом-ефенді, нашу посвяту Богові йому звістить, хай за нас помолиться, прийшовши до церкви біля воріт Фенера. Його величність падишаг усміхнувся, мовивши:

"Бач, що мій ефенді малий кафір написав?'. Згодився на всі прохання мій покровитель, тільки велів їм: щоби від пожадання соляного родовища відмовилися; як потрібно буде, без ватаг, без оруддя війни прийдуть, сорт [солі], який забажають, за поточною ціною буде, назад підуть; таким трибом написано відповідь на його [посла] лист, той через Чорне море шляхом на Крим вирушив у свій край".

Опис поведінки султана, слова посла щодо виконання умов османсько - московського миру (про це йдеться і у "Шикаєт дефтері 1097-1098 рр.") переконують: хроніст був ознайомлений із діяльністю посольства Н. Алексєєва. Фрагмент дає нам і дату аудієнції дяка - 14 квітня 1686 р.

Один із важливих нюансів повідомлення - іронія Мегмеда IV щодо Московської держави, яка демонструє: османці аж ніяк не поспішали чимось їй поступатися. Це засвідчує й розпорядження султана наприкінці аудієнції. Видавши московській стороні сорок невільників - радше символічний жест, аніж поступка - він відмовив Москві в користуванні соляними покладами. Накази султана та повідомлення посла за змістом узгоджуються й із записами "Шикаєт дефтері 1097-1098 рр.".

У поданому тексті Силагдар також не згадував ані про особливі прохання посла щодо церковних справ, ані про тодішнього великого візира Сари Сулеймана - пашу, до якого звертався Н. Алексєєв згідно з російськими істориками XIX ст. Натомість у попередньому фрагменті він розповідав, що в березні 1686 р. візира призначено командувачем на західному фронті. 19 квітня той вирушив до Белграда. Весь період із середини березня до цієї дати султанський сановник був зайнятий підготовкою до воєнного походу. Чи вистачало йому часу заглиблюватися у справи московського посольства? Питання потребує вивчення.

Відомо також, що Діонісія IV Серогланіса було обрано патріархом у березні 1686 р. Згідно з С. Терновським, на момент зустрічі послів із патріархом він прибув до Едірне для затвердження у цьому сані султаном. У реєстрах османського дивану, де велися записи щодо церковних справ ("рівкоровіик defterleri"), зберігся запис про скасування "пешкешу" для патріарха, датований саме 17 квітня 1686 р. Отже якраз на час візиту Н. Алексєєва патріарх отримав привілеї від османців, і навряд чи міг долучатися до якихось міжнародних інтриг, однією з яких була й справа Київської митрополії.

Зрештою османські джерела ставлять запитання щодо самої зустрічі московського дяка з патріархами Досифеєм та Діонісієм. Якщо вони справді відбулися, то в першій половині квітня до аудієнції у султана. Проте з "Історії Силагдара" зрозуміло, що посол просив дозволу зустрітися лише з Діонісієм, і не в Едірне, а у Стамбулі після 14 квітня. Окрім того, просив не великого візира, а безпосередньо - султана.

Похожие статьи




Згадки про московське посольство 1686&;nbsp;р. в османських документах і літописах - Підпорядкування Київської митрополії Москві: загадки московського посольства до Туреччини 1686 р. у світлі Османських джерел

Предыдущая | Следующая