Західно українські землі 1919


Західноукраїнськими землями у 20-30-х роках володіли інші держави. Під польською окупацією впродовж 1919-1921 рр. опинилися Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, що становило третину усієї території тодішньої Польської держави. На цій території проживало 8,9 млн. чол., у тому числі 5,6 млн. українців.

Польський уряд намагався витравити такі поняття, як "Україна", та "українці", застосованих замість них терміни "Східна Малопольща", "русини". У 1924 р. видано закон про заборону вживання укр. мови у всіх державних установах. У 1935 Польща офіційно відмовилася від своїх зобов'язань перед Лігою Націй щодо забезпечення прав національних меншин. Урядові кола, повернувшись до ідеї одно національної польської держави, розгортають репресії проти українців, здійснюють політику жорстокої асиміляції.

Польський уряд розділив країну на дві території - Польщу "А" і Польщу "Б". До першої входили корінні польські землі, до другої - переважно західноукраїнські західнобілоруські. Сприяючи розвитку промисловості в Польщі "А", уряд у той же час свідомо гальмував промислове будівництво в Польщі "Б". 85% підприємств в Східній Галичині були дрібними, на кожному з них працювало менше 20 чол. Господарство краю розвивалося повільно відповідно до інтересів польської економіки. Переважали ті галузі, які забезпечували високі доходи без значних капіталовкладень, а саме: нафтодобувна, деревообробна, харчова, переробка мінеральної сировини.

Війська Румунії наприкінці 1918 р. окупували Пн. Буковину і Бессарабію, до складу якої входили етнічні українські землі - Ізмаїльський, Аккерманський, Хотинський повіти. На території, підвладній Румунії, проживало майже 790 тис. українців.

Закарпаття (під назвою "Підкарпатська Русь") у 1920 р. було приєднане до Чехословаччини. На територію краю проживало понад 725 тис. українців. Румунська влада здійснювала щодо українського населення політику тотальної румунізації, вдаючись до відкритих насильницьких дій.

З 1919 по 1928 рр. на території Буковини діяв воєнний стан. У 1920 р. заборонено вживання української мови. Українців не визнавали окремою нацією, називаючи їх "громадянами румунського походження, які забули рідну мову". Була заборонена українська преса, здійснювалася румунізації православної церкви.

Буковина була відсталою окраїною Румунії. Буковинська економіка залишалась напівкустарною, найбільшу питому вагу в економіці складала харчова промисловість.

Уряд Чехословаччини здійснював більш помірковану політику щодо Закарпаття. Але і ця політика була спрямована на те, щоб утримати українські землі під владою Чехословаччини. Власті намагалися переконати українське населення, що в нього немає батьківщини, що українська мова є для нього "чужою".

В Буковині до 1927 р. української школи не було жодної, діяла норма прийому до вузів української молоді (у Львівському університеті вона складала 5%, причому студентами могли бути лише ті, хто присягнув на вірність Польщі). Освіту мали лише 40% дорослих громадян Закарпаття, 30% - Галичини і Волині, 20% - Буковини.

Щоб забезпечити доступ української молоді до вищої освіти, вчені Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка та Ставропігійське братство заснували у Львові таємний Український університет (1921-1925 рр.), діяльність якого став проявом високого рівня національної свідомості західноукраїнського населення, його прагнення відстояти національну гідність українців.

В Закарпатті у 1926 нараховувалося лише 92 підприємств і 6,7 тис. робітників. За 20 років тут не було збудовано жодного значного підприємства.

Визначну роль в економіці західноукраїнських земель відігравав аграрний сектор. Проте розвиток с/г гальмувався колонізаторською політикою іноземних урядів. Аграрні реформи, які були проведені в 1919 р. Польщею, Чехословаччиною та Румунією, не ліквідовувалося малоземелля українського селянства. Головною метою реформ була передача землі не корінному населенню, а польським, румунським і чеським полоністам (в колонізаційний фонд у Східній Галичині, Волині, Поліссі було виділено 445 тис. га землі, в Закарпатті - 19 тис. га, в Буковині - 5 тис. га).

Отже, внаслідок колонізаторської політики, економіка Західної України перебувала в застої.

Тяжким було і соціальне становище населення: низький життєвий рівень, жорстока експлуатація, високий рівень безробіття захворювання, смертності.

Складне соціально-економічне становище обумовило еміграцію із західноукраїнських земель (переважно із Галичини). За 1919-1939 рр. емігрувало 190 тис. чол.

Захищаючи себе від соціально-економічного гноблення місцеве населення, долаючи великі труднощі, створювало десятки кооперативних підприємств: споживчо-закупівельних, торгових, фінансово-кредитних та ін. Кооперація організувала основні ділянки економічного життя і стала важливим його чинником.

Однак, на відміну від українців в СРСР, західні українці не зазнавали таких драматичних соціально-економічних змін.

Політичне життя. Національно-визвольний рух

У центрі політичного життя західноукраїнських земель стояли такі головні питання:

    - визначення шляхів національного визволення; - побудова суверенної української держави; - утвердження в ній справедливого соціально-економічного ладу.

Національно-визвольний рух в Галичині і на Волині очолювали різні політичні сили, погляди яких на майбутнє не співпадали, а іноді були протилежними.

- Наймасовішою партією було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО - 1925 р.) - партія центристської спрямованості, яка орієнтувалася на здобуття Україною незалежності та її демократичний розвиток. Партія об'єднувала інтелектуальну еліту краю, використовували легальні методи боротьби, вела погоджувальну політику стосовно польської влади. українські землі польща румунія

Лідери: Д. Левицький, В. Мудрий, С. Барот, О. Луцький.

- Другою за впливом була Радикальна партія (1926 р.), яка прагнула поєднати принципи демократичного соціалізму з національним відродженням України і Її незалежним існуванням. Відображала інтереси селян, сільської інтелігенції та с/г робітників.

Лідери: Л. Бачинський, І. Макух.

    - Боротьбу за соціальне і національне визволення українського народу вела також Компартія Західної України (КПЗУ). Вона відображала інтереси тієї частини населення, яке схилялося за возз'єднання з Радянською Україною в межах СРСР. КПЗУ виступала проти антиукраїнських акцій сталінського керівництва. За вказівкою ВКП (б) Комінтерн прийняв рішення про розпуск КПЗУ. - Найбільш активною була діяльність Організації українських націоналістів (ОУН). Вона утворилася у 1929 році на базі Української військової організації (УВО). Організатором і керівником ОУН протягом 1929-1938 рр - був Євген Коновалець.

Ідеологією ОУН став "інтегральний націоналізм" (крайня форма націоналізму), розроблений Д. Донцовим. Проголошувалася перевага національних інтересів над індивідуальними, стверджувалося, що вищою метою боротьби є досягнення державою незалежності будь-яким способом.

Мета ОУН - утворення соборної української незалежної держави з багатоукладною економікою. Політична система майбутньої держави мала грунтуватися на владі однієї націоналістичної партії. На чолі руху і держави мав стояти лідер, наділений необмеженою владою будівництво незалежної України мало завершитися вигнанням з українських земель всіх окупантів.

Методи боротьби - пропагандистські, агітаційні, організаційні, диверсійні і терористичні. Терору зазнавали не тільки представники окупаційної влади, а й українці, які не поділяли ідеології і методів боротьби ОУН. На початку 30-х років члени ОУН організували понад 60 замахів на польських і українських діячів.

Утворення ОУН з її безкомпромісним, крайніми методами боротьби стало результатом втрати українцями віри в можливість досягнення самостійності мирним шляхом, віри у підтримку західних країн.

ОУН спиралася переважно на молодь, схильну до рішучих дій, здатну до самопожертви в ім'я національного визволення. Членами організації стали талановиті поети О. Ольжич, О. Теліга, Є. Маланюк та інші.

Напередодні другої світової війни ОУН нараховувала до 20 тис. свідомих членів і багато прихильників. Після вбивства Є. Коновальця (1938р.) серед членів ОУН посилилися суперечки щодо тактики боротьби, внаслідок чого стався розкол. Виникли два напрямки: революційне крило очолив С. Бандера (ОУН-Б), помірковане крило очолив А. Мельник (ОУН-М).

Значний вплив на активність українського населення мала греко-католицька церква. Її глава, митрополит А. Шептицький виступив проти приєднання українських земель до Польщі, всіляко сприяв процесам національного відродження. У 1923 році А. Шептицького було заарештовано.

На Буковині склалися менш сприятливі умови для діяльності українських політичних партій і громадських об'єднань. Вони діяли підпільно і напівпідпільно. Коли у 1938 році до влади в Румунії прийшли військові, а діяльність політичних партій була повністю заборонена, свої організації зберегли лише добре законспіровані радикальні націоналістичні групи.

Політичне життя в Закарпатті мало свої особливості. Суто українських партій, які б діяли самостійно, тут не було. Політичні групи Закарпаття існували під "дахом" близьких їм політичних партій Чехословаччини.

В діяльності українських політичних груп існувало три основні течії:

    1) москвофільство (вважали що Карпатоукраїнці - це частина російського населення денаціоналізованого під впливом певних історичних умов); 2) русинство (вважали жителів краю окремим слов'янським народом); 3) українофільство (було найбільш впливовим, оскільки відображало настрої і традиції більшості українців Закарпаття).

У 1938 р. в результаті Мюнхенського зговору західних держав з Гітлером до Німеччини відійшла заселена німцями частина Чехословаччини, почалося розчленування держави. В цих умовах чеський уряд 11 жовтня 1938 р. дав згоду на утворення карпато-української автономії. Уряд автономії очолив лідер українофілів А. Волошин. У лютому 1939 р. було обрано Сейм Карпатської України і сформовано Карпатську Січ - військову організацію, що налічувала 5 тис. бійців.

Але 14 березня 1939 р. при підтримці Німеччини почалася окупація Закарпаття Угорщиною. 15 березня 1939 р. Сейм проголосив незалежність Карпатської України.

    1. Карпатська Україна є незалежна Держава. 2. Назва Держави є: КАРПАТСЬКА УКРАЇНА. 3. Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним Сеймом КУ на чолі. 4. Державна мова Карпатської України є українська мова. 5. Барва державного прапору Карпатської України є синя і жовта, причому барва синя є горішня, а жовта є долішня. 6. Державним гербом Карпатської України є дотеперішній правий герб: медвідь у лівім червонім полі й чотири сині та жовті смуги в правому півполі, і Тризуб св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі. Переведення цього місця закону полишається окремому законові. 7. Державний гімн Карпатської України є: "Ще не вмерла Україна..." 8. Цей закон обов'язує зараз од його прийняття.

Однак Карпатська Україна опинилася в міжнародній ізоляції, а Карпатська Січ не змогла зупинити окупантів. І вже через декілька годин після проголошення незалежності Закарпаття було повністю окуповане угорськими військами, уряд А. Волошина змушений був емігрувати.

Проголошення незалежної Карпатської України мало велике історичне значення: воно сприяло перетворенню населення краю в національно свідомих українців, продемонструвало прагнення українського народу до утворення власної держави.

Література

    1. Ю. Алексєєв. Історія України. К., 2002, с.182-190 2. А. Слюсаренко. Історія України. К., 2000, с.277-291 3. Ю. Зайцев. Історія України. Л., 1996, с.272-291 4. Під загальною редакцією В. Смолія. Історія України. К., 1997, с.297-306 5. Ф. Турчанко. Новітня історія України. 10 кл., К., 1998, с.257-272 6. Н. Гісем. Західноукраїнські землі в 1921-1938 р. ж. "Історія в школі". №2, 2003, с.32-39

Похожие статьи




Західно українські землі 1919

Предыдущая | Следующая