Які причини та найближчі наслідки мала депортація греків із Кримського ханату 1778 р.? - Історія завоювання Криму Росією

Між нищенням Запорозької Січі 1775 р. й анексією Криму 1783 р. прикметною віхою політики петербурзького уряду виразно зринуло інспіроване Катериною ІІ прощання з рідним краєм таврійських вірмен і тих їхніх співвітчизників, кого незабаром визначили "маріупольськими греками". Це скоїлося за доби досить позірного кримського самодержавства під патронатом Росії, чия потужна окупаційна акція на початку 1778 р. забезпечила придушення повстання, втіяного силами, ворожими Шагіну Герею ІІ -- ханові, котрий по суті був царициною креатурою. У вирі тодішніх подій вельми постраждало чимало кримців, серед яких "греками", за звичай, називались усі, хто сповідував православ'я ("грецький закон").

"Під час морозів безліч пішла з життя від холоду... Безліч у них згублено людей і від міжусобиць, оскільки з певного часу скрута змусила один одного грабувати та за шматок хліба вбивати", -- доповідав про ситуацію корпусний командир каральної армії князь Олександр Прозоровський.

За свідченням хроніста-караїма Рабби-Азор'ї (Азар'ї), розгорнуте тогоріч полишення християнами Криму мотивовано тим, що "греки і вірмени, з'єднавшись із російським військом, грабували й убивали мусульман і знущалися з їхньої релігії, й тому після відновлення миру та порядку вони боялись, аби татари не помстилися їм за утиски, відчуті під час війни". Цей очевидець також зауважив, що "греки та вірмени -- сільські мешканці, бідні й такі, хто займався ремеслом, не бажали переміщатися до іншої країни, прецінь багато з них мали городи, сади та поля, звідки вони отримували прибутки".

"Найвищий" указ від 11 лютого 1778 р. терміново сформулював завдання головнокомандуючому "по обох боках Дніпра" сатрапові Слобідської України та Малоросії фельдмаршалу Петрові Румянцеву-Задунайському за гіпотетичного екстреного відступу росіян з півострівних квартир подбати про влаштування поблизу Перекопа надійного засобу оберегти припустиму втечу кримських християн: декларативно -- "від гноблення та люті, які вони за віру свою й відданість нам од заколотників і самих турків неминуче спіткати можуть". За два тижні диспозиція уточнилася: "Християн відтак запрошувати на поселення до Азовської чи Новоросійської губернії".

Тож основним обгрунтуванням наступних кроків висувалась уявна "загроза". А серед утаєних стрижневих пружин ховалися різноманітні -- від відносно дріб'язкових (наприклад, допекти не завше адекватному у спілкуванні з оточенням бахчисарайському правителю, щоби перейнявся персональною неміччю перед опікунами-чужинцями, тим паче він уже навіть намислив перенести столицю до Кафу-Феодосію, епатажно мріючи створити Чорноморську імперію) -- в таких поважних як дестабілізація розмаїтого причорноморського регіону.

Вочевидь, намічене послаблювало Кримську державу, розхитувало її настільки, що обезкровлювалася суверенність, де - структурувалися процеси суспільного розвитку. Стратегічно спрощувалася реалізація ключового прагнення царизму припасувати ханство, застосувавши військо.

Принагідно очікуване знелюднення Південнобережжя викликало спокусу зазіхань на його цінні землі. Притьмом хан поспішив отам привласнити кілька сотень садів і виноградників своїх підданців, 1778 р. таки евакуйованих, а 1783 р. сам утратив маєтності, що у підсумку надовго прибрали росіяни.

Крім усього, потенціал переселенців фактично резервував формування для навколишньої імперської колонізації: й просторів, донедавна приналежних запорожцям, й інших, охоплених маревним "грецьким прожектом" Катерини ІІ, адже планувалося, обкарнавши ресурси Пишної Порти по Азію, із загарбанням Балкан амбітно воскресити у Константинополі (Стамбулі, Візантії) православний трон для юного внука монархині Костянтина (Константина), претензійно нареченого тезкою василевсів (східноримських кесарів) з розрахунку на масштабність чергових фаз боротьби за чорноморську й глобальну гегемонію.

Рескрипт 9 березня 1778 р. вимагав напоумляти "греків та інших християн" на вготоване для них переселення, приваблюючи "різними вигодами". Спонукальну спецоперацію очолив ініціативний генерал-поручик Олександр Суворов (майбутній генералісимус), котрий в опорі на два окупаційні корпуси, Кримський і Кубанський, консолідував місцеві немусульманські еліти -- верхівки духовенства християнських конфесій і, хвацько використавши, зокрема, підкуп, демагогію, дезінформацію та залякування, зненацька поставив Шагіна Герея перед фактом, що "всенайясніша імператриця всеросійська, зглянувшись на прохання християн, які у Криму живуть, про визволення їх од передгроззя бід і суцільного знищення, чим засмучені під час минулого заколоту татари помститися їм, за зручної нагоди, явно пообіцяли, за людинолюбством та з обов'язку захисту християнського закону всемилостиво зволила переселити їх у свої кордони".

Засмиканий хан вимушено підтримав вихід християн: 23 липня зобов'язав своє чиновництво не шкодити тим, хто намірився залишити батьківщину.

До слова, граф П. Румянцев-Задунайський наполягав, щоб російський дипломат -- резидент (посол) Андрій Константинов церемонно впевняв "хана, урядників і решту", що "ту незалежність, яку вони від Росії дістали, ніколи у них не буде забрано", що "вони втішатимуться нею вічно".

Протягом двох місяців од 28 липня підприємливий і рішучий О. Суворов, етапно підриваючи кримську економіку, хутко вивів з півострова понад 30 тисяч людності, яка довжелезними валками залучених хур потяглася стовповим Муравським шляхом за Перекоп до Олександрівського форштата (сучасне Запоріжжя).

Та колоритна кавалькада "товариства кримських християн грецького, вірменського та католицького законів" розгалузилась. Одна її складова, вірменогригоріанська, після раптової смерті свого проводиря -- архімандрита Петра (Петроса) Маргоса (Маргосова, Маркосова, Мар - кісяна) від 1780 р. компактно загаздувала в окрузі фортеці святого Димит - рія Ростовського, у Нахічевані та сусідніх селищах, у чому керівну роль відіграв Іосиф Аргутинський, майбутній католікос. Частина вірмен з патером Іаковом (Яковом, Акопом), затримавшись у Самарі (Новоселиці, Новоселівці) -- побіч того Катеринослава, що 1784 р. став Новомосковськом, слідом за російською експансією в Криму подалася назад до рідного Карасубазара.

А "кримські християни грецького закону" (цитата з жалуваної їм 21 травня 1779 р. грамоти) по виснажливих мандрах у басейні річок Оріль і Кільчень, із Маріанополя (перший Павлоград, залюднений доти вигнанцями з погромленої Кальміуської паланки; пізніше -- с. Павлівка), Луганської (Луганка, у минулому -- Матвіївка, сьогоднішній Павлоград) битими Солоною і За - лозною сакмами влітку 1780 р. дісталися Надазов'я "для поселення та спорудження особливо їхнього міста".

Саме там 29 вересня 1779 р. фаворит і таємний чоловік цариці князь Григорій Потьомкін виділив "вийшлим із Криму грекам" обшир для мешкання. Громадились як "еллінці", так і тюркомовці ("уруми", або "базаряни", "тюркофони", "греко-татари".

Показово, що представники різних лінгвогруп між собою розумілися кримськотатарською. Захист оцих "милих чад", заплативши Шагіну Герею-хану та його беям 100 000 карбованців за втрати, Катерина II урочисто оголосила підосновою "порятунку" підбурених злякатися "загрозливого ярма й лиха", а "благонамірені" клопоти призвідника пастви свіжоспечених біженців, митрополита готфійського та кафійського (готфейського і кефайського) Ігнатія -- "подвигом сумління".

У цілому 1778 р. з таврійських міст, сіл і монастирів рушили 219 грузинів (за іншими даними -- 287), понад 160 "волохів" (румуни чи молдавани) та сливе вісімнадцять з половиною тисяч зафіксованих просто "греками" (їх меншість, варто підкреслити, -- тільки до 40% -- становили грекомовні "ромеї", або "румеї", "еллінофони", "греко-елліни").

Подорожні, хоча на їхню активізацію було спрямовано понад 75 000 карбованців, натерпілися злигоднів і хвороб, тисячами гинули на засіяному горем маршруті. Декотрі манівцями щезали -- "губилися" та, попри ризики, повертали до Криму або випорскувались у порту Таганріг (Таганрог).

Занепалим тереном ханату Катерина ІІ оволоділа, практично не зустрівши спротиву, але в 90-х рр. XVШ ст. її найагресивніші пріоритети переорієнтувалися з півдня на захід, на безпардонну ліквідацію Речі Посполитої російською, австрійською та прусською коронами. Маріупольські ж греки взагалі опинились у глибокому тилу через висадку 1792 р. на Тамані українців-чорноморців, які отаборилися в єйсько-кубанському межиріччі (з островом Фанагорія), після чого Азовське море зробилося внутрішнім для двоглавого орла.

Від Маріуполя (Маріополя, Марнополя, Марнопілля) -- первісного Павлов - ська (Павлівська), заснованого на підвалинах колишнього козацького укріплення Кальміус, та його околиць Кафа, Гьозеле (Гьозлеве), Карасубазар (Карасу, Карасівка, Карасівськ), Маріам (Мар'їне, Мар'їнськ), Бахчисарай за чотирма системними радіусами -- західним, північно-західним, північним і північно-східним -- простягся своєрідно упорядкований локальний масив (від 1807 р. -- "грецька округа", до 1859 р. підвідомча Таганрозькому градоначальству, потім -- Катеринославському губернському правлінню) із більш як двома десятками сіл, іменованими в основному за пов'язання зі споминами про Тавриду: Старий Крим (Ескі-Крим, Єскі-Хирим, нині -- частина Маріуполя), Ялта, Урзуф (Гурзув, Гурзуф, Мажар, Кизилташ, пізніше -- Зелене), Бешеве (Бешуй, Старобешеве), Ласпа (Ласпі, Стара Ласпа, Староласпа), Стила (Стиля), Камар (Комар, Камара), Каракуба (Аргин, Стара Кара - куба, Велика Каракуба, Роздольне), Улакли (Улла-Хилли, Жиндеєнь, Демрек, Жемрек, Джемрек, Чемрек), Сартана (Приморське), Мангуш (Першотравне - ве), Чердакли (Чердахли, Чардакли, Кременівка), Богатир (Багатір), Карань (Гранітне), Чермалик (Черманли, Чермандли, Чурмалих, Чермаїлі, Заможне), Анатолія (Анадоль), Волноваха, Константинополь (Костянтинопіль, Фуна, Демерджі, Мажар, Маджари), Великий Янісоль (Салгир-Янісоль, Велика Янісоль, Кзебаш, Велика Новосілка), Мала Янісоль (Малий Янісоль, Янисала, Мала Єні-сала, Харахла), Нова Каракуба (Красна Поляна), Керменчик (Ескі - Кермен, Старий Керменчик), Новий Керменчик, Малий Керменчик... Віншуючи митрополита, зросла Ігнатіївка (Георгіївка, Гюрджі, Дубівка, Дубрівка, Ігнатівка, Гнатівка, Стара Гнатівна, Старогнатівка), де зупинилися грузини, а також волохи, котрі згодом розташувались у Новогнатівці (Ново-Ігнатіївці).

Прибульці мали щедро даровані їм преференції, насамперед -- податкові, надалі підтверджені як Павлом I, так і Олександром I. У Маріуполі функціонували міська дума та "грецький суд". Цікаво, що звідти примха Г. Потьомкіна 1789 р. справувала до причорноморської Аутки артіль ловців устриць, але від несанкціонованої репатріації пильно "застерігали" збройні підрозділи, ладні втихомирити непокірних розлуці з отчиною. Недарма фольклор маріупольських греків відобразив сумну оцінку трансформаційних перипе - тій.

Натомість оспівувався Крим із начебто закопаними в ньому скарбами.

Похожие статьи




Які причини та найближчі наслідки мала депортація греків із Кримського ханату 1778 р.? - Історія завоювання Криму Росією

Предыдущая | Следующая