Входження Криму до складу України: політичний аспект


В пропонованій розвідці розглядається ситуація, яка склалася в соціальній сфері та господарському комплексі Кримського півострова на середину 1950-х років, розкриваються політичні мотиви та чинники, що обумовили ухвалення 25 квітня 1954 р. Верховною Радою СРСР закону "Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР".

Ключові слова: Кримський півострів, російсько-українські відносини, концепція "царського подарунку", акт передачі Кримської області Українській РСР.

Акт передачі Криму до складу УРСР на сьогодні є одним з чи найбільш заангажованих та політично спекулятивних питань. Запит державної влади на підведення псевдонаукового підгрунтя під експансіоністські плани Кремля впродовж усіх років незалежності був колосальним: питання неодноразово ставало своєрідним каменем спотикання в російсько-українських відносинах, спричинивши їхнє загострення в 1992, 1993, 1995, 1996 та 1997 рр. Врешті гострота ситуації дещо зменшилася з підписанням та подальшою ратифікацією Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією Верховна Рада України ратифікувала Договір 14 січня 1998 р., Державна Дума Федеральних Зборів Російської Федерації - 25 грудня 1998 р. 17 лютого 1999 р. Рада Федерації ухвалила закон "Про ратифікацію Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією". 2 березня 1999 р. закон підписав Президент РФ Б. Єльцин. 1 квітня 1999 р. у Москві відбувся обмін ратифікаційними грамотами між президентами України та РФ.. Та попри те, що всі питання навколо передачі Криму та міста Севастополя на той час вважалися вирішеними на вищому державному рівні, "розмови" навколо хрущовського царського подарунку не припинялися. За цей час "багато хто з російських політиків зробив собі кар'єру, відстоюючи версію незаконності" Караичев Д. Передача Крыма Украине в 1954 году: мифы и правды // Аргумент. Наша история. - 2013.02.19 акту передачі Криму до складу УРСР. Серйозні ж наукові дискусії навколо проблеми суттєво підважувалися тим фактом, що доступ істориків до архівних матеріалів, що стосуються цього дратівливого питання, за останні десятиліття був істотно обмежений. Натомість інформаційне середовище зашлаковується сумнівними відомостями, а то й очевидним фальсифікатом.

Отже, питання передачі Криму вкотре перемістилося на передній фронт ідеологічної боротьби, втім, набір міфів, навколо яких точиться суперечка, залишається стабільним. Насамперед йдеться про неправомірність передачі Криму до складу УРСР. По-друге, наголошується на волюнтаризмі М. Хрущова, який начебто зробив Україні "царський подарунок" без будь-яких підстав. По-третє, замовчується роль України у відновленні Криму: на час передачі - однієї з найбільш непоказних ділянок радянського господарства.

Використовуючи укорінені в свідомості повоєнних поколінь колишніх радянських громадян стереотипи про Крим - всесоюзну здравницю, прекрасну і дешеву, державна пропаганда РФ цілком оминає той факт, що на момент передачі півострів за основними своїми соціально-економічними та соціогуманітарними показниками був скоріше занедбаною провінційною глибинкою, аніж омріяним курортом.

Заступник голови РНК РРФСР А. Гриценко в листі до Г. Маленкова і О. Косигіна повідомляв після звільнення Криму, що його населення не перевищує 633 тис. осіб (за переписом 1939 р. воно дорівнювало 1 126 тис.) Крим в етнополітичному вимірі. - К., 2005. - С. 304.. Майже двократне зменшення населення пояснювалося багатьма причинами. У 1941 р., як вже зазначалося, Й. Сталін розпорядився вислати з півострова 63,4 тис. німців. Під час окупації жертвами нацистів стали понад 133 тис. місцевих жителів. До Німеччини на примусові роботи було вивезено 85,5тис. молоді Там само. - С. 312.. Десятки тисяч кримчан загинули на фронтах війни, десятки тисяч були евакуйовані в радянський тил. Додатковим демографічним ударом стала масштабна (понад 240 тис. осіб) депортація 1944 р.

Якщо до війни у Севастополі і Керчі проживало понад 100 тис. громадян, то після втечі окупантів у першому з названих міст залишилося 1019, а в другому - 11 мешканців. На початку 1945 р. в семи з 26 сільських районів населення майже не залишилося Там само. - С. 312-313. За даними М. Максименка, кількість працездатних осіб в колгоспах і радгоспах скоротилася на три 3/5 Максименко М. М. Переселення в Крим сільського населення з інших районів СРСР (1944-1950 рр.) // УІЖ. - 1990. - № 11. - С. 53.

Відчутне зростання населення півострова відбулося в 1944 р., коли з п'яти російських (Воронезької, Курської, Орловської, Тамбовської і Ростовської), а також з чотирьох українських (Київської, Вінницької, Житомирської і Подільської) областей прибуло 62 тис. селян Котигоренко В. О. Кримськотатарські репатріанти: проблема соціальної адаптації. - К., 2005. - С. 14.. Десятки тисяч переселенців поселилися в Кримській області у перші повоєнні роки. Однак до початку 1950 р. більше половини (56,6%) з них покинули негостинний для них Крим Максименко М. М. Назв. праця. - С. 538. Становище майже не покращилося в наступні роки. За звітом керівника переселенського відділу Кримського облвиконкому М. Пузакіна, протягом 1950-1953 рр. до Криму переселилося 11974 родини, а залишила його 3071 родина Сергійчук В. Український Крим. - К., 2001. - С. 198.

Реальне становище кримських здравниць було віддзеркалене в поданні Центральному Комітету КПРС від 8 вересня 1954 р. за підписом секретаря ЦК КПУ О. Кириченка. В ньому, зокрема, йдеться про те, що в таких курортних центрах, як Ялта, Євпаторія, Алушта, Алупка, Гурзуф, Гаспра, Кореіз, Місхор та Симеіз, відчувається гостра нестача питної води. Влітку відпочивальники замість 300-400 літрів води (згідно із санітарними нормами) мають задовольнятися 50 літрами на добу. Ще гіршим є становище з водопостачанням місцевого населення. В Євпаторії та Алушті відсутня каналізація, решта каналізаційних споруд, побудованих наприкінці ХІХ ст., зі своїм завданням не справляються, внаслідок чого нечистоти забруднюють прибережну зону. Це, у свою чергу, ускладнює епідеміологічну ситуацію. Не менше проблем у транспортній системі: не відповідає потребам магістраль Сімферополь-Ялта-Севастополь, трамвайна мережа Євпаторії. По десяти роках з часу закінчення війни далекі від відновлення електромережі, вулиці належним чином не освітлюються, не відновлена довоєнна чисельність місць у готелях, відзначається гостра потреба в банях Проект постанови Ради Міністрів СРСР "Про заходи щодо подальшого розвитку сільського господарства, міст і курортів Кримської області Української РСР" та довідка до проекту // Кримський архів: Джерела з історії Криму та кримських татар // http://www. archives. gov. ua/Sections/Crimea_50/photos_02.php.

Вичерпний аналіз стану кримського господарства, перспектив його розвитку та зусиль, необхідних для цього, містить розлога "Довідка до проекту постанови Ради Міністрів РСРС "Про заходи щодо подальшого розвитку сільського господарства, міст і курортів Кримської області, Української РСР". Для того, аби проілюструвати тогочасні проблеми, достатньо навести дані по галузях харчової промисловості: по відношенню до 1940 р. вилов риби складав 88%, виготовлення консервів - 87%, цигарок - 58%, виробництво виноградного вина - 71%, макаронних виробів 85%, хлібобулочних виробів - 73%, видобуток солі - 51%. В 9-ти районах області не було районних лікарень. Школи півострова працювали в дві зміни, в м. Джанкой - чотири школи працювали в три зміни. Більшість сільських шкіл розміщувалася в переобладнаних приміщеннях, непридатних для навчальних цілей. В післявоєнний час в області було побудовано лише 3 дитячих садки (до війни їх було 60). Впродовж війни були зруйновані всі культурно-просвітні установи, їхня відбудова у повоєнний час за рахунок бюджету не здійснювалася Там само..

Плачевне становище півострова не було дивиною для вищого радянсько - партійного керівництва. Журналіст О. Аджубей, який у вересні 1953 р. супроводжував щойно обраного на пост першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова в поїздці по Криму, згодом згадував: "Більш за все Микиту Сергійовича вразили і схвилювали натовпи переселенців... Мовчазна сіра маса людей перекривала дорогу і так само мовчки, не розступаючись, чекали, доки машини зупиняться. Люди довго не розпочинали розмови, даючи можливість Хрущову почати першим. Потім з натовпу лунало одне запитання, друге, третє. Про їжу, житло, допомогу. Переселенці переважно приїхали з Росії, з Волги, з північних російських областей. Це я зараз пишу "приїхали", а вони кричали "нас пригнали" - звичний стогін людей, які втратили надію на кращу долю. З натовпу лунали і зовсім істеричні вигуки: "Капуста тут не росте, капуста в'яне"" Аджубей А. Как Хрущев Крым Украине отдал. Воспоминания на заданную тему // Новое время. - 1992. - № 6. - С. 21..

Після зустрічей з переселенцями М. Хрущов вилетів до Києва, хоч і не планував цього раніше. Зустрівшись з українськими керівниками, він наполягав на посиленні переселенського руху до Криму. "Там мешканці півдня потрібні, хто любить садочки, кукурудзу, а не картоплю", - говорив він Там само. Уже з 1953 р. переселенський рух до Криму з України збільшився, а з Росії послабився Поліщук Ю. М. Соціально-економічні та політичні передумови приєднання Криму до України // Проблеми інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство. - К., 2004. - С. 284. Втім, М. Хрущов виношував й більш радикальне розв'язання кримської проблеми.

Юридична сторона передачі Кримської області до складу радянської України свого часу вичерпно була проаналізована О. Копиленком Копиленко О. Крим як невід'ємна складова частина України: правові аспекти // Крим в історичних реаліях України / Матеріали наук. конф. - К., 2004. - С. 5-35.. Події розвивалися хоча й швидко, але в чітко встановленій послідовності. 5 лютого 1954 р. Рада Міністрів Російської Федерації ухвалила постанову "Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР". Мотиви передачі значної частки території Російської Федерації викладалися звично у площині інтересів соціально-економічного розвитку території, що передавалася: "Враховуючи територіальне тяжіння Кримської області до Української РСР, спільність економіки та тісні господарські і культурні зв'язки між Кримською областю та Українською РСР, Рада Міністрів РРФСР ухвалює: вважати доцільним передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР". Закінчувалася постанова зверненням до Президії Верховної Ради РРФСР розглянути це питання й увійти з відповідним поданням до Президії Верховної Ради СРСР. Про те, що постанова ця була не наслідком "самодіяності" відповідної структури, а лишень наслідком внутрішньої роботи на вищих щаблях державно-партійної влади та управління, свідчив той факт, що того ж дня Президія Верховної Ради РРФСР ухвалила на тих же підставах передати Кримську область зі складу Російської Федерації до складу УРСР та винести цю постанову на затвердження Президії Верховної Ради СРСР.

У свою чергу Президія Верховної Ради Союзу РСР 19 лютого 1954 р. видала указ "Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР". Аргументація цього рішення не відрізнялася оригінальністю. Щоправда, йому передувала постанова Президії Верховної Ради УРСР "Про подання Президії Верховної Ради РРФСР з питання про передачу Кримської області до складу Української РСР" від 13 лютого того ж року, де вказувалося, що "передача Криму Українській РСР, враховуючи спільність їх економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв'язки, є цілком доцільною й є свідченням безмежної довіри великого російського народу українському народові" Цит за.: Копиленко О. Крим як невід'ємна складова частина України... - С. 9..

25 квітня 1954 р. Верховна Рада Союзу РСР ухвалила закон "Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР", яким затверджувався відповідний указ Президії Верховної Ради Союзу РСР, та вносилися необхідні зміни до ст. 22 і 23 Конституції СРСР. 26 квітня 1954 р. Верховна Рада Союзу РСР внесла й зміни до союзної Конституції. З переліку областей Російської Федерації, що містила ст. 22, виключалася Кримська область, а перелік областей Української РСР, визначений ст. 23, навпаки, поповнювався Кримською областю. 2 червня 1954 р. відповідні зміни до Конституції РРФСР внесла й Верховна Рада Російської Федерації. Наостанок, 17 червня 1954 р. Верховна Рада Української РСР ухвалила закон про внесення змін і доповнень до ст. 18 Конституції УРСР, згідно з яким реєстр українських областей поповнився Кримською.

Отже, висновок О. Копиленка про те, що "передачу Кримської області Українській РСР було здійснено з повним додержанням чинного на той час законодавства" , слід вважати цілком вмотивованим.

Абсолютно доведеним фактом на сьогоднішній день є й дотримання усіх управлінських процедур, що залишаються приводом для спекуляцій навколо відсутності кворуму на засіданнях Верховної Ради СРСР, де розглядалося питання передачі Кримської області Караичев Д. Передача Крыма Украине в 1954 году: мифы и правды...; Караичев Д. Передача Крыма Украине в 1954 году и ее законность. - К., 2014..

В той час, як пропагандистська машина РФ всіма доступними методами намагається затвердити в свідомості своїх громадян уявлення про "исконность" російського Криму та драматичну помилку Хрущова, історики свідомі того, що ця подія, яка з відтермінуванням у шістдесят років відіграла свою трагічну роль у новітній українській історії, обумовлювалася низкою факторів. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. і закон Верховної Ради СРСР від 26 квітня 1954 р. про передачу Кримської області УРСР були викликані низкою причин, передусім економічних та ідеологічних. Можна дискутувати, яка з причин більш важлива, а яка відігравала другорядну роль. Та за всіх умов концепція "царського подарунку" М. Хрущова Україні переводить дискусію в зовсім іншу площину. Об'єктивні причини, якими керувалася державна влада, виводяться з дискусії. Натомість на перший план висувається воля першого секретаря ЦК КПРС, який розпорядився зробити так, а не інакше. Власне, волі, виявленої комуністичними вождями, цілком вистачало, щоб радянський парламент приймав потрібні їм законодавчі акти. М. Хрущов, коли він став таким вождем, завжди добивався від компартійно-радянського керівництва згоди на здійснення реформ, які вважав необхідними. Під тиском цього енергійного реформатора партійні з' їзди або пленуми ЦК КПРС висловлювалися навіть за ті новації, які істотно ущемлювали інтереси пануючої номенклатури. Природа тоталітарної держави була такою, що людина на вершині владної піраміди могла нав' язувати свою волю партії, державі, країні. Та в концепції "царського подарунку" є прихований підтекст, завдяки чому вона й народилася. Хрущов не спромігся, подібно своєму попереднику Сталіну, безкарно ігнорувати волю та інтереси номенклатури, тому що не бажав та й не міг використовувати масові репресії як метод державного управління. Через це найближче оточення виявилося спроможним засобами змови усунути його від влади. Першого секретаря ЦК звинуватили у волюнтаризмі і скасували ті реформи, з якими номенклатура не погоджувалася. Чому б не поставити під сумнів й передачу Криму?

Перші обриси концепції "царського подарунку" проявилися вже в другій половині 50-х років. Московська компартійно-радянська номенклатура була не задоволена тим, що Хрущов спирався передусім на українські кадри і мало не наполовину оновив склад Президії ЦК КПРС за рахунок людей, з якими спрацювався за десятилітній період перебування у Києві. "Ревнощі" до України, намагання представити Хрущова як своєрідного "агента впливу" України в Москві проявлялися вже тоді. Проте таке незадоволення мало кланову природу. Передача "всесоюзної оздоровниці" Україні не сприймалася московським пануючим кланом, як територіальна втрата.

В пресі, коли заходила мова про передачу Криму, ця акція інтерпретувалася як один з яскравих доказів віковічної дружби двох споріднених і возз'єднаних народів. Після 1991 р. передача Криму Україні стала означати відпадіння цієї території від Росії. Трактування указу від 19 лютого і закону від 26 квітня 1954 р. як проявів волюнтаризму Хрущова давало за цих умов моральне право вимагати повернення Криму навіть за очевидної для всіх відсутності правових підстав.

У пострадянський російській історіографії таке трактування є найбільш поширеним, практично офіційним, але не суцільним. Проаналізуємо, як описувалася ця подія у колективній монографії "Политическая история: Россия - СССР - Российская Федерация", що вийшла з друку у Москві в 1996 році: "У галасі цілинної кампанії, що розпочалася, якось не дуже голосно пролунав опублікований 27 лютого 1954 року тижневої давності указ, що затверджував постанову Президій Верховних Рад РРФСР і УРСР про передачу Криму з російського підпорядкування в українське - як своєрідний "подарунок" до 300-річного ювілею "возз'єднання" України з Росією"". Як реагують тепер українські журналісти та історики на "подарункову концепцію", що панує в російських і деяких українських російськомовних виданнях? Вони цілком справедливо вказують на те, що ця кампанія не має нічого спільного з реальною дійсністю. У 1954 р. Хрущов нічого не міг дарувати від власного імені. Він ще не був тоді тим Хрущовим, який відклався у нашій пам'яті. Справді, у 1954 р. Хрущов був одним з дев'яти членів президії Центрального комітету КПРС, яка прийшла до влади після смерті Й. Сталіна. Десятий, тобто Л. Берія, який бажав негайно стати вождем, спираючись на органи державної безпеки, був знищений цими дев'ятьма ще у 1953 році.

Президією називався керівний орган ЦК в період між ХІХ та ХХІ з'їздами КПРС. Раніше і пізніше він мав іншу, більш відому серед неспеціалістів назву - політбюро ЦК. Будучи з вересня 1953 р. першим секретарем ЦК, Хрущов мав у колективному керівництві, де питання розв'язувалися більшістю голосів, досить-таки вагомі позиції. Однак не меншим впливом в компартійно-радянському апараті і серед населення країни користувався Г. Маленков, який контролював уряд. А К. Ворошилова і В. Молотова переважна більшість радянських людей сприймала як вождів другого (після Сталіна) плану з часів власного дитинства. Кожний з них мав у 1954 році 30-річний стаж перебування в політбюро ЦК.

Лише з липня 1957 р., тобто після поразки так званої "антипартійної групи", коли з президії ЦК були виведені п' ять противників першого секретаря і введені вісім його прибічників, Хрущова можна вважати вождем в компартійно-радянському розумінні цього терміну. Однак відсутність у М. Хрущова повноважень вождя до 1957 р. не заважала йому проявляти ініціативу в різних сферах державної діяльності. Власне, ініціативи в ліквідації ГУЛАГу і здійсненні активної соціальної політики забезпечили йому перемогу над суперниками в президії ЦК. Передача Криму Україні - це теж його ініціатива, підтримана колективним керівництвом в КПРС, яке існувало з 1953 по 1957 рр. Які причини спонукали інших членів президії ЦК підтримати Хрущова?

В літературі пострадянського часу, у тому числі популярній, цілком правильно підкреслюються економічні аспекти такого рішення. Однак ми вже звикли до ситуації, що виникла у 1991 р., і тому переносимо в радянську дійсність сучасні реалії. Один з прибічників економічної концепції приєднання Криму до України нещодавно цілком переконано написав: "Навіть перебуваючи у складі РРФСР, Кримська область лишалася в економічному просторі України". Що тут є правильним, що неправильним? Правильне те, що Кримом, як об'єктом управління зручніше керувати з Києва, а не з Москви. В економічному житті територія є об'єктивним чинником. Науково обгрунтоване районування, яке бере до уваги цей чинник, сприяє доцільному розміщенню продуктивних сил і підвищенню ефективності виробництва. Хрущов висунув ідею передачі Криму Україні і постарався обернути доцільну під економічним кутом зору акцію у підсолоджуючу пропагандистську упаковку: старша сестра передає молодшій частинку себе.

В ленінсько-сталінські часи "старша сестра" надто ревно ставилася до розмірів "молодшої", а тому іноді відкраювала територію з більшістю українського населення на свою користь або на користь Білорусії і Молдавії. Україна зростала територіально тільки за рахунок власних етнічних земель, які перебували в межах інших країн. Етнічна приналежність цих земель українському народу була у таких випадках достатньою підставою для територіального розширення СРСР за рахунок сусідніх держав. У 1954 р. уперше і востаннє Україна збільшила свою територію за рахунок Росії. В указі Президії Верховної Ради про передачу Криму фігурувала тільки економічна доцільність: "спільність економіки, територіальна близькість і тісні господарські та культурні зв'язки". Жодних інших аргументів, як це зрозуміло, в тексті цього документу бути не могло. А ось з того, що подібні аргументи бралися до уваги у відносинах між союзними республіками, можна було скористатися пропагандистам. Тому кампанія по відзначенню 300-ліття Переяславської ради, яке припадало на один день - 18 січня 1954 р., розтягнулася на цілих півроку. Пікові навантаження цього пропагандистського шоу були пов'язані з прийняттям закону Верховної Ради СРСР від 26 квітня 1953 року про передачу Криму Україні.

Риторика, що супроводжувала акт передачі, цілком відповідала золотій ері радянського пишномовства. В постанові Президії Верховної Ради УРСР "Про подання Президії Верховної Ради РСФСР з питання передачі Кримської області до складу Української РСР" від 13 лютого 1954 р. йшлося, зокрема, про те, що "Президія Верховної Ради Української РСР висловлює сердечну вдячність Президії Верховної Ради Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки за цей великодушний, благородний акт братського російського народу. Український народ із почуттям глибокого задоволення та гарячої вдячності зустріне рішення про передачу Криму до складу Української РСР, як новий яскравий прояв безмежної довіри та щирої любові російського народу до українського народу, нове свідчення непорушної братської дружби між російським і українським народами". Сучасній людині, певне, складно буде зрозуміти, яким чином передача землі, заселеної багатостраждальним старожитнім кримським населенням та повоєнними переселенцями, могла засвідчувати "безмежну довіру та щиру любов російського народу до українського народу" та бути "новим свідченням непорушної братської дружби" між ними. Адже йшлося не про матеріальні цінності, устаткування, врешті - історичні артефакти (які безсоромно вивозилися з терен України до Москви та Ленінграду). Йшлося про шмат території, на якому мешкали живі люди, що чисто теоретично могли мати свій власний погляд на проблему і межі припустимої "дружби". Так само мало зрозумілою пустомовна радянська риторика була для іноземців. Мета акції, між тим, лаконічно була висловлена в невеличкому реченні постанови: "Уряд України потурбується про подальший розвиток и процвітання народного господарства Криму" ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 6. - Спр. 2184. - Арк. 34.. В ній, власне, й втілювався увесь її сенс. Україна мала зробити для відновлення повоєнного Криму те, що не спромоглася впродовж дев'яти років зробити Росія.

Маленьке малопомітне речення потонуло в пропагандистській кампанії, на яку радянський уряд перетворив економічно вигідне для себе рішення. У викладі радянської пропаганди приєднання Криму перетворилося на акт історичної ваги, що скріпив непорушними узами російсько-український союз. Ця ідея була цілком очевидна в контексті святкування 300-річчя Переяславської ради та її нового історичного трактування.

На той час вона була зрозумілою далеко не всім. У 1956 р. в журналі "Культура", що видавався польською мовою в Парижі, І. Лисяк-Рудницький надрукував статтю "Новий Переяслав". Стаття присвячувалася аналізу курсу Кремля щодо України після смерті Сталіна. Лисяк-Рудницький назвав три обставини, які давали право твердити про радикальну зміну курсу. По-перше, керівні посади в республіці опинилися переважно в руках місцевих людей, а ЦК Компартії України став очолювати українець - О. Кириченко. По-друге, утворення раднаргоспів істотно розширило компетенцію місцевих управлінських апаратів, особливо в господарській і культурній сферах. По-третє, у зв'язку із святкуванням 300-ліття Переяславської ради Кримська область була прилучена до УРСР Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. - Т. 2. - К., 1994. - С. 287-288. Американський професор українського походження був цілком правий, коли пов'язував указ Президії Верховної Ради СРСР про передачу Криму Україні зі святкуванням ювілею "возз'єднання" України і Росії, попри те, що в самому тексті указу від 19 лютого 1954 р. це питання було відсутнім.

У роздумах над еволюцією кремлівського курсу щодо передачі Україні Криму Лисяк-Рудницький піднявся до широких узагальнень. Зокрема, він зробив висновок, що вся попередня політика зводилася до спроби зламати опір українського народу засобами фізичного насильства, але зі смертю Сталіна можливості для здійснення такого курсу вичерпалися. Україну потрібно було утримувати в межах імперії, спираючись переважно на пропагандистські, а не силові засоби. "Якими підставами керувалася Москва, передаючи Кримську область Українській РСР? - питав він. - Приналежність Криму до Російської республіки, що від неї він відділений усією шириною України, творила аномалію в адміністративній структурі СРСР. Ця неприродна розв'язка не могла не дратувати підсовєтських українців, скріплюючи в них почуття, що вони перебувають в "російському оточенні". Тому, як можна здогадуватися, комуністична верхівка у Кремлі, ставши на шлях зменшення напруги в російсько-українських стосунках, зважилася на жест, що усунув би одну з причин українського невдоволення" Там само. - С. 290.

За розробленим вищим партійним керівництвом сценарієм перший крок зробила Президія Верховної Ради РРФСР, яка розглянула це питання у присутності представників Кримської облради і Севастопольської міськради. На користь позитивного рішення висувалися такі аргументи: спільність економіки, територіальна близькість, тісні господарські та культурні зв'язки Криму і України. Відповідна постанова була направлена до Верховної Ради СРСР. Через кілька днів питання поставила на порядок денний Президія Верховної Ради УРСР. Акт передачі Криму вона розглядала як "нове яскраве виявлення безмежного довір'я і щирої любові російського народу, нове свідчення непорушної братерської дружби між російським і українським народами" Радянська Україна. - 1954. - 27 лютого. Постанова з клопотанням про передачу була направлена й до Верховної Ради СРСР.

19 лютого 1954 р. відбулося урочисте засідання Президії Верховної Ради СРСР за участю керівників законодавчих і урядових органів Росії та України, першого заступника голови виконкому Кримської облради П. Ляліна, а також голів виконкомів Сімферопольської і Севастопольської міськрад Н. Каткова та С. Сосницького. Першим виступив голова Президії Верховної Ради РРФСР М. Тарасов. Вказавши на те, що Крим є немовби природним продовженням південних степів України, він зробив такий висновок: "З географічних та економічних міркувань передача Кримської області до складу братньої Української республіки доцільна і відповідає загальним інтересам Радянської держави" Там само. Услід за ним виступив голова Президії Верховної Ради УРСР Д. Коротченко, а потім - О. Куусінен, Ш. Рашидов, М. Шверник та інші члени Президії Верховної Ради СРСР. Обговорення підсумував голова законодавчого органу К. Ворошилов. З' явилося рішення, оформлене відповідним указом. В його тексті буквально дослівно повторювалися аргументи з постанови Президії Верховної Ради РРФСР. 26 квітня 1954 р. указ надійшов на затвердження сесії Верховної Ради СРСР. Остання прийняла закон із двох пунктів: затвердити указ від 19 лютого; внести відповідні зміни в статті Конституції СРСР.

Як показав час, приєднання Криму до України, дійсно, позитивно позначилося на його соціально-економічному та культурному розвиткові. Згідно з відомостями Всесоюзного перепису населення 1959 р., людність півострова зросла до 1 201,5 тис. проти 1 126, 2 тис. у 1939 р. За наступні 30 років чисельність населення сягнула 2 430,5 тис. Основний приріст забезпечував механічний рух населення Крим в етнополітичному вимірі. - С. 336.

Кримській півострів передача політичний

Втім, розмірковування низки дослідників щодо підвалин економічного об'єднання Криму та України не цілком відповідають історичній правді. Неправильне саме уявлення про "економічний простір", коли заходить мова про компартійно-радянську систему управління. Ще у роки перших п'ятирічок був побудований так званий "єдиний народногосподарський комплекс" з жорстко централізованим управлінням. Великі підприємства, незалежно від республіки, в якій знаходилися, підпорядковувалися міністерствам та відомствам, розташованим у Москві. В такій системі не могло існувати окремого "економічного простору" України або Росії. Саме через це передача Криму Україні була неможливою для Москви у 1921 р., коли на півострові виникла територіальна автономія у складі Російської Федерації. У той час ще не існувало централізованого управління народним господарством.

У 1954 р. передача півострова стала можливою. Крим переходив у підпорядкування Києву так само відносно, як підпорядковувалася цьому субцентру влади вся Україна. Це можна проілюструвати на прикладі кримських наукових установ. Коли АН УРСР поцікавилася в Президії АН СРСР, які установи переходять в її розпорядження, то виявилося, що майже вся матеріальна база науки залишалася у віданні Москви. Лише у 1961 р. АН УРСР одержала Севастопольську біологічну станцію, згодом перетворену в Інститут південних морів ім. О. Ковалевського, а також Морський гідрофізичний інститут. Наукові об' єкти світового рівня, зокрема, Нікітський ботанічний сад і Кримська астрономічна обсерваторія, залишалися у розпорядженні Москви до 1991 р.

У полемічному запалі деякі публіцисти пояснювали передачу Криму Україні тільки "жорсткою економічною необхідністю" і заперечували наявність ідеологічної складової у цьому акті. Аргумент один: у документах про передачу нема згадки про 300-ліття Переяславської ради, до якого начебто цей "подарунок" було приурочено. Про те, що цей так званий "царський подарунок" був на час описуваних подій, як нині кажуть, валізою без ручки, свідчать протоколи засідань партійних та радянських органів, що змушені були розробляти й ухвалювати перспективні плани економічного розвитку Криму. В протоколі (№" 29) засідання президії ЦК КПУ від 31 серпня 1954 р. (до речі - поміченого грифом "Цілком таємно") за участю членів президії М. С. Гречухи, Н. Т. Кальченка, І. Д. Назаренка, М. В. Підгорного, І. С. Сеніна, кандидата в члени президії Г. Є. Гришка, секретаря ЦК КПУ М. Д. Бубнов - ського, заступника голови РМ УРСР М. М. Гурєєва, секретарів обкомів, представників міністерств і відомств ситуація в Криму описана лаконічно, але від того не менш красномовно Опис негараздів господарського сектору Криму, власне, був посиланням на висновки, що прозвучали в Постанові Ради Міністрів СРСР від 26 липня 1954 р.: "В області досі не відбудовані довоєнні площі садів, виноградників і посадки тютюну. Виробництво овочів не задовольняє потреб населення міст і курортів. Серйозне відставання допущене в механізації трудомістких робіт в садівництві, виноградарстві, на тваринницьких фермах, а також робіт по вирощуванню тютюну і овочів. Машинно-тракторні станції, колгоспи і радгоспи незадовільно використовують наявну техніку, не виконують планів врожайності сільськогосподарських культур і продуктивності тваринництва. Розвиток міського господарства і будівництво житлових будинків відстають від росту населення і промисловості. Наявна кількість шкіл, лікарень, культурно-освітніх установ, а також торговельна сітка недостатньо задовольняють потреби населення" ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 6. - Спр. 2133. - Арк. 29.. Далеко неповний перелік самої лише "допомоги", яку спрямував Київ господарству Криму (2,5 тис. тонн донецьких антрацитових штибів, 2,5 тис. тонн донецького спікливого вугілля, 3 тис. складометрів дров для опалення теплиць, фінансування буріння 110 артезіанських свердловин, виділення Кримській області 2,4 млн. карб. на будівництво складів для мінеральних добрив, отрутохімікатів та устаткування, переселення впродовж 1954-1958 рр. 17 800 сімей колгоспників, виділення на потреби створення виробничої бази і власного житлового фонду будівельних організацій в 1954 р. додатково 6 млн. крб., спрямування в порядку трудових оргнаборів в другому півріччі 1954 р. 500 робітників для роботи в кримських будівельних організаціях та ін.) справляє враження.

Крім безсумнівної економічної підоснови рішення кремлівських вождів, слід відзначити ще одну важливу деталь. В постановах, що супроводжували процес передачі Криму, послідовно впроваджувалася теза про те, що вона відповідає передовсім загальним інтересам союзної радянської держави. Її провели по всій радянсько-партійні вертикалі, аж до XXV Кримської обласної партійної конференції, що відбулася 9-10 березня 1954 . у Сімферополі ДА АР Крим. - Ф. П-1. - Оп. 1. - Спр. 3663. - Арк. 9. Отже, принцип одноголосної підтримки ініціатив, що виходили з Кремля, було дотримано цілковито.

Впродовж років незалежності російська сторона неодноразово робила спроби поставити під сумнів легітимність акту передачі Криму, висловлюючи ті або інші зауваження стосовно неповноважності органів, які ухвалювали це рішення. Відзначалося, зокрема, й те, що єдиним конституційним способом одержання згоди РРФСР на зміни в її території був референдум. Однак Президія Верховної Ради так і не скористалася правом, що їй надавав пункт "г" ст. 33 Конституції Російської Федерації. "1954 року цього зроблено не було", - зазначив свого часу А. Федоров Федоров А. Правовой статус Крыма. Правовой статус Севастополя. - М., 1999. - С. 11.. Усупереч тому, що нині розмірковування навколо цього аспекту є приводом для всіляких маніпуляцій масовою свідомістю сучасними російськими істориками та правниками, слід наголосити, що такий демократичний інструмент, яким є референдум, абсолютно суперечив державній конструкції Радянського Союзу. Попри те, що він (цілком умоглядно) згадувався в тогочасній Конституції, кремлівська верхівка ніколи не планувала його використовувати на практиці, саме тому в останній не була прописана процедура встановлення народного волевиявлення. Тим більше не планували прислухатися до думки народу в таких дражливих питаннях. Натомість цілком у більшовицьких традиціях процедуру народного волевиявлення замінили процедурою "відпрацювання" масових настроїв і спрямування їх у потрібне річище.

Спецоргани пильно відслідковували настрої рядового (не пов'язаного партійними путами) населення. У зведеннях, що надходили з місць, йшлося, зокрема, про таке: мовне питання цілком очікувано перетворилося на вісь суперечок обивателів; кримчани висловлювали побоювання, що "викладання у всіх школах і вузах буде проводитися українською мовою, обласна газета виходитиме на українській мові і всі вивіски назв установ теж будуть українські" ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 46. - Спр. 6910. - Арк. 3. Стурбованість панувала в колективі Сімферопольського обласного драматичного театру, в якому поширювалися чутки, що з відкриттям в обласному центрі українського театру російська трупа змушена буде переїздити в інше місто. Серед мешканців Ялти та Сімферополя помітили "розмови про те, що на керівні посади Україна буде направляти своїх працівників, і що у зв'язку цим очікується велика перестановка кадрів". Найбільше ж кримчан хвилювали питання: чи позначиться включення Криму до складу України на зарплатні, чи зміниться штатний розклад у організаціях та установах, чи буде Крим окремою областю, чи залишиться Сімферополь обласним центром, чи збільшиться територія області за рахунок інших районів, що прилягають до Криму, та кому будуть підпорядковані здравниці Криму? Не меш настійливо поширювалися цілком споживацькі побоювання, зокрема, думка про те, що погіршиться постачання продовольством та промисловими товарами Там само. - Арк. 4-5..

У відповідь міськоми та райкоми провели низку інструктивних нарад із партактивом, який мав донести ідеї партії в колгоспи, радгоспи, на промислові підприємства та установи. Де-ін-де вони стикалися із незручними запитаннями на кшталт: "Чому до Указу Президії Верховної Ради не спитали мешканців Криму, як вони дивитимуться на акт приєднання?" Там само. - Арк. 4-5.. Втім, з ними доволі швидко справилися. Поволі вони й самі зійшли нанівець, оскільки дієві соціально-економічні заходи Києва сприяли бурхливій розбудові кримської економіки.

А. Федоров свого часу зазначав, що правові акти, що унормували передачу Криму, мали "ознаки поспіху та правової неохайності, а наведені в документах, ухвалених органами державної влади СРСР, РРФСР та УРСР, партійними органами, підстави для передачі Кримської області виглядають вельми розпливчасто, а саме рішення про передачу - недалекоглядним і безвідповідальним" Федоров А. Назв. праця. - М., 1999 - С. 8. Слід відзначити, що, на жаль, безвідповідальність та недалекоглядність просякали наскрізь діяльність партійно-радянського керівництва СРСР впродовж усього періоду його існування. Однак та обставина, що передача Криму, що на той час сприймалася вищим союзним керівництвом всього лише як спосіб оптимізації відбудови занепалої економіки півострова силами і коштом більш міцної республіки, в обхід думки як українського народу, так і мешканців Криму, виходячи з інтересів, як зазначалося "союзної держави", не скасовує того факту, що передача ця відбулася з дотриманням усіх тогочасних юридичних норм. Звісно, кремлівські керманичі виявили крайню недалекоглядність: в 1954 р. вони не могли собі й уявити, що у відносно недалекому майбутньому радянська імперія розвалиться, а намагання переділити її кровавий спадок дасть поштовх братовбивчій війні, якої ще не було в історії так званих братніх народів. Втім, до питань правомірності чи історичної справедливості вона немає жодного стосунку.

Похожие статьи




Входження Криму до складу України: політичний аспект

Предыдущая | Следующая