Теоретичний підхід дослідження князівської добродійності в Київській Русі, Вплив князівської добродійності на подальший розвиток сучасної добродійності - Князівська доброчинність у Київській Русі

Вплив князівської добродійності на подальший розвиток сучасної добродійності

Благодійність можна визначити, як прояв співчуття до ближнього та необхідність поспішити на допомогу нужденній людині, тому в стародавні часи благодійність визначалась як "подання милостині людині, яка її потребує".

Сама по собі природа благодійності, як добротворення, виявляється в допомозі долати різноманітні труднощі людського життя, послаблює чинники соціальних конфліктів, забезпечує рівновагу, злагоду та стабільність в суспільстві.

У загальному вигляді практика благодійності у первісному суспільстві грунтується на природному інстинкті виживання людини та її соціальному самовираженні, на уявленні про суспільство як живий природний організм, якому притаманні особливі, свої, суто людські цінності - гуманізм, любов до ближнього, тобто як потреба життєдіяльності, необхідність подолати різноманітні проблеми.

В X-XII ст. в Україні почався новий етап розвитку допомоги та підтримки нужденним. Важливим фактором, який вплинув на зміни форм допомоги людям стала християнізація Київської Русі, цей процес мав вплив на всі сфери суспільства та на структуру суспільних відносин. Відбулося формування християнської концепції допомоги, в основі якої - істина любові до ближнього. "Полюби ближнього свого, як самого себе" - основа даної концепції [2; 2-3].

У роки становлення Київської Русі добродійність ще не була державним обов'язком, залишаючись справою винятково окремих нищелюбців і насамперед князів, які, як уважалося, зобов'язані піклуватися про добробут людей, які їм довіряють. Князів оцінювали не тільки по державних справах, але й по їхньому відношенню до бідних, хворих і старих.

Одним з головних засобів виховання в Київській Русі було милостиве ставлення до нужденних та старців заради піднесення рівня власної духовності. Допомога нужденним стає справою кожної людини, а не тільки суспільства загалом. Соціальна допомога того часу стає необхідною умовою особистого морального здоров'я осіб, які її здійснювали.

Прийняття християнства в Київській Русі спричинило активний розвиток особистої благодійності руських князів, яка мала релігійні засади. Офіційно київський князь Володимир Великий видав статут, яким зобов'язував духівництво займатися суспільним благодійництвом, визначивши десятину від княжих доходів на утримання монастирів, церков, лікарень і богаділень. Також князь засновує школи та училища, що стали першим у розвитку освіти на Русі. Проте ці дії спричинили хвилі протестів населення, особливо знаті, а деякі жінки, в яких забирали дітей на навчання, оплакували їх, як мерців, вважаючи писемність за чаклунство.

Володимир у своєму княжому дворі годував їжею не тільки бояр і дружинників, а й убогих і нужденних. Бідні отримували від князя велику на той час суму грошей. Повернувшись до Києва після переможних битв, влаштував свята для бояр та для простого люду. У той час кожен бідняк міг вгамувати свій голод на княжому дворі, а кожен з жебраків міг отримати від князя певну кількість грошей. Його благодійність поширювалася навіть на тих, хто не був спроможний прийти за допомогою. Князь наказував своїм людям розвозити по місту хліб, м'ясо, рибу, овочі і роздавати жебракам та убогим. Така благодійність набувала інколи навіть загрозливого характеру: князь став поширювати свою доброчинність на злодіїв та вбивць.

За свою благодійну діяльність Володимир заслужив велику любов та пошану свого народу.

Князь зміг поєднати благодійність особисту та державну, тому що він був першою особою та керівником держави, а гроші на це витрачав як особисті, так і ті, що поступали до скарбниці як податки від населення. Таким чином, можна сказати, що князь Володимир започаткував на Русі приватну та державну доброчинність, які були між собою тісно взаємопов'язані [2;3].

Продовжив благодійну справу свого батька Володимира - великий князь київський Ярослав Мудрий. Він заснував сирітське училище, де навчалося близько 300 юнаків. Це був перший навчальний заклад на Русі. При Ярославі набуло поширення безоплатне надання медичної допомоги при монастирях. Найбільший внесок у соціальну допомогу мав перший письмовий слов'янський кодекс законів - "Руської Правди", зміст яких включав певні соціальні програми. У ньому втримувалися статті соціального характеру і це було новим для молодих держав Європи [2;4].

Так, в XXXI главі виражений прояв турботи про підростаюче покоління. Якщо до прийняття зводу законів проблема спадкування вирішувалася старшими братами шляхом застосування сили стосовно молодшого, то після - права молодших були захищені ("Двір батьківський завжди без розділу належить молодшому синові").

У Західній Європі дане соціальне питання не було вирішено, у результаті чого сформувався особливий клас лицарів-розбійників, в основному з молодших дворянських синів, вигнаних і позбавлених спадщини.

Взагалі, закони Ярослава щодо піклування над дітьми дуже гуманні для тих часів. Наприклад, в XXXII главі розглядалися розв'язки проблеми при розділі спадщини між дітьми одного батька, але різних матерів, а також проявлялася турбота про вдів. Щоб уникнути сирітства, Ярослав велів передавати дітей найближчій родичці батька при повторнім заміжжі їх матері [8].

Таким чином, "Руська Правда" затвердила в собі основи соціальної політики: 8 статей з 37 присвячені проблемам дитячої захищеності. Багато наступних законів на Русі були звернені до зразка "Руької Правди"[2;3].

Отже Ярослав Мудрий також зробив великий вклад у розвиток благодійності, він не тільки продовжив справу батька, а й видав перший письмовий кодекс законів. Цей кодекс мав у собі статті, які були спрямовані на соціальну політику в Київській Русі.

За часів правління Ізяслава та Всеволода був широко відомий єпископ Єфрем, який 1091р. побудував для бідних і сиріт лікарні, призначив їм лікаря, встановив, щоб повсюдно хворих лікували і доглядали безкоштовно. Єфрем першим розробив монастирський статут, виходячи з положень якого будував громадські лазні, безкоштовні лікарні для бідних і мандрівників, стаціонарні відділення для важкохворих. Ціла мережа лікувальних закладів існувала при монастирях на принципах християнського милосердя і протягом семи століть служила людям. За правління братів Ізяслава та Всеволода князівська добродійність майже не розвивалась, тому що вони більше приділяли уваги боротьбі за престол між ними, чим політиці яку вели в країні [8].

Князівська добродійність знову почала стрімко розвиватись за часів правління онука Ярослава Мудрого - Володимира Мономаха. Він створив перше у своєму роді моральне повчання, звернене до молодшого покоління. У цьому "Повчанні дітям" [12] засуджувалися князівські міжусобиці і закликалося до об'єднання давньоруських земель. У своєму правовому кодексі систематизував права та обов'язки нижчих верств населення Київської Русі. Сестра Володимира Мономаха Анна заснувала в Києві училище для дівчат, яких не тільки утримувала за свій рахунок, а й навчала грамоти і різних ремесел [3].

І ще довго благодійність в Росії була пов'язана з церквою. Вселяючи людям думку, що допомагати нужденним - справа богоугодна, церква подавала приклад такого ставлення в часи стихійних лих, воєн, голоду. У неврожайні роки церква не тільки рятувала голодуючих, але з потреби і давала селянам зерно для посіву - на цей випадок в монастирях зберігався свого роду "страховий фонд".

Чималі доходи церков, монастирів, патріархів і митрополитів наказувалося витрачати на прогодування убогих і жебраків, оскільки вважалося, що "церковне багатство - жебраків багатство". При монастирях виникають богадільні, безкоштовні лікарні і дитячі притулки. Через церкву, куди передавали свої пожертви доброзичливці, благодійність здійснювалася аж до кінця XVII століття.

І все ж звичай доброчинність у формі милостині не применшує, а сприяє розвитку жебрацького промислу та бродяжництва. "Церковні та богадільні люди" стали, по суті, професійними жебраками, які населяли цілі слободи навколо церков і монастирів. Такі люди, всіляко уникали праці, ходили по світу, збільшуючи число гулящих. Видаючи себе за хворих і убогих, вони "відбирали" тим самим милостиню у істинно нужденних [11].

Під впливом князівської доброчинності цар Російської імперії Іван Васильович Грозний Вирішив за необхідне створити державну допомогу. На Стоглавому соборі, який відбувся у 1551 році, він сказав, що в кожному місті повинні бути побудовані богадільні для чоловіків і жінок та лікарні. Собор, який відзначив надмірний ріст жебрацтва та дармоїдства, висловився за впорядкованість допомоги нужденним, тобто за організоване піклування. Кошти на ці цілі повинні надходити від приватних осіб, а контроль за їх витрачанням віддавався в руки духовенства і цілувальників (так називалися тоді посадові особи).

Рішення цього високого зібрання можна вважати початком співпраці світських і церковних властей в справі допомоги стражденним.

І проте жебрацтво залишалося серйозною соціальною проблемою і протягом усього XVII століття. Царські влади намагалися впоратися з нею, розвиваючи державну благодійність. Так, за царювання Олексія Михайловича, в 1649 році, було прийнято "Соборне укладення", де в звід цивільних законів ("Кормчу книгу") увійшли статті про громадське піклування. Створюються спеціальні накази, які займаються піклуванням бідних, починає функціонувати наказ, відповідальний за будову богаділень. У 1682 році молодий цар Федір Олексійович суворо наказує зібрати в Москві всіх жебраків, виділити з них дійсно непрацездатних і помістити в богадільні і госпіталі або "роздати" по монастирях, а "здоровим ледарям дати роботу".

Рішуче взявся за викорінення жебрацтва Петро I, почавши з публікації суворого указу від 30 листопада 1691 "Про забирання жебраків, людей, які видають себе за калік, і про покарання їх". "Ледачих Прошак", Лукавці велено було бити батогами, оселяти до місця проживання, а знову поверталися до жебрацького промислу засилати в далекі сибірські міста на каторжні роботи. Міра "навчати жінок примусу" до праці за Петра виглядала як насильницьке визначення.

Указ, датований 31 січня 1712, під страхом жорстокого покарання заборонив просити милостиню. Особливо непримиренно був налаштований Петро до тих, хто її подавав, вважаючи таких людей "шкідливими для держави". Нищелюбам за непослух призначався штраф - 5 рублів за перше подіяння і 10 за друге.

У петровський час вийшло близько 20 указів проти жебрацтва. Однак цар чудово розумів, що одними репресіями знищити жебрацтво неможливо. Невипадково за часів його царювання з'явилася програма піклування "сірих і убогих". За прикладом європейських країн Петро I велить будувати сирітські будинки, лікарні і будинки піклування. Він наказує поміщати нездатних до праці в шпиталі, богадільні, видавати людям похилого віку та інвалідам з казни спеціальні "кормові гроші", а заможних громадян закликає вкладати милостиню, кошти та продукти безпосередньо у богадільні і госпіталі. Особливо уважний цар до понівечених у війнах солдатів, що цілком зрозуміло, якщо згадати активну зовнішню політику Петра I.

Петро намагається вирвати піклування з рук церкви і покласти турботу про нужденних на державні світські структури: у містах - на губернські та міські магістрати, у селах - на поміщиків, у вільних землях - на старост або соцьких. Центральне управління богоугодними закладами він спочатку зберігає за Патріаршим і Монастирським наказами, в 1721 році передає його Святійшому Синоду, а в 1724-му - Камер-конторі, тобто фінансовому відомству.

Так за Петра I громадське піклування остаточно пішло з ведення духовенства, ставши предметом державних турбот.

Проведені Петром перетворення у сфері благодійності були глибокі і серйозні, але винищити або якось зменшити жебрацтво йому так і не вдалося. Пояснити це можна, швидше за все, тим, що антініщенская політика Петра, який заклав початку державного громадського піклування, велася переважно насильницькими засобами і намагалася викорінити наслідок, а не причини, його що породжували.

Багато зробила для розвитку системи державної благодійності Катерина II. Почнемо розповідь про це з найважливішого законодавчого акту її правління - "Установи для управління губерній Російської імперії", підготовленого самою Катериною і прийнятого 7 листопада 1775. Згідно з документом, в кожній губернії були створені накази громадського піклування - система державної допомоги, яка здійснювала всю соціальну політику в країні. Накази відкривали і брали під контроль народні школи, заклади для божевільних і невиліковно хворих, госпіталі, лікарні, богадільні, сирітські і гамівні будинку.

В епоху Катерини накази громадського піклування - органи, які не залежать від губернських інстанцій і підпорядковувалися безпосередньо верховної влади і Сенату, - були створені в 40 з 55 губерній. Для установ, підконтрольних наказів, була розроблена своя система джерел фінансування: вони отримували як державні кошти, так і гроші від благодійників.

Продовжуючи боротьбу з професійним жебрацтвом та бродяжництвом, Катерина II законодавчими актами дещо зменшила суворість репресивних заходів, що застосовувалися в петровський час. До жебраків стали ставитися більш гуманно і диференційовано, на них починають дивитися не тільки як на злісних лінивців, але і як на нещасних жертв несприятливих умов існування. Тому Катерина II замість тілесних покарань, які практикувалися за Петра I, вводить систему примусової праці і трудового піклування жебраків. У 1775 році з'явилися перші робочі будинки, що знаходяться у віданні поліції, для гулящих або займаються злиденним промислом.

Для зцілення ж порочних людей Катерина наказує відкрити гамівні будинку з тяжким напівтюремним режимом. Поміщаються в них "буйні лінивці" та обличчя "непотрібного і нездержливого житія". Вони були постійно зайняті роботою, крім часу на сон та їжу. Ледачих наказувалося примушувати, а неслухняних карати різками (не більше трьох ударів за один проступок) або садити на хліб і воду на три дні або у в'язницю на тиждень.

При Катерині II виникає мережа виховних будинків для дітей-сиріт та незаконнонароджених ("аморальних") немовлят. І саме це стало благодійною новацією тих часів. Перший такий виховний будинок з госпіталем для бідних породіль був відкритий в 1764 році в Москві як державна установа. Будували цей будинок на приватні пожертвування (сама Катерина II виділила зі своїх коштів 100 тисяч рублів і зобов'язалася щорічно жертвувати ще по 50, а цесаревич Павло - по 20 тисяч). Через шість років такий же будинок відкрили і в Петербурзі.

У виховні вдома приймали дітей-підкидьок, народжених поза шлюбом, а також "законних дітей, що залишаються батьками по бідності". Тут діти росли і отримували елементарну загальну освіту, а з 14-15 років вихованців віддавали у навчання ремеслам в майстерні, організовані при самому будинку, або ж міським ремісникам. На утримання виховних будинків йшли мільйонні суми.

З'явилися в Катерининську епоху і так звані сирітські будинки, тобто навчальні заклади для дітей незаможних батьків - купців, чиновників, канцелярських службовців, міщан і цехових, - які "по бідності своєї не мали коштів влаштувати дітей в які-небудь училища". У сирітські будинки приймали хлопчиків і дівчаток у віці від 7 до 11 років. Після закінчення училища дітей розподіляли на службу в державні установи, на фабрики, заводи або до різного роду підприємцям для навчання ремеслам, торгівлі та іншим корисним заняттям.

При Катерині II було покладено початок організації "відкритого громадського піклування", яка займалася пенсіями, посібниками, кормовими грошима, забезпеченням професією тощо. Вона діяла "поза закритих благодійних закладів", тобто в гошпіталях, богадільнях, інвалідних будинках і т. д. Так, наприклад, указ 1781 зобов'язував столичний міський магістрат призначити "міського маклера", який повинен був раз на тижденьпроводити кружки наказу громадського піклування з добровільними подаяннями і роздавати гроші "бідним, не що можуть набувати роботою свій прожиток". Імператриця також покладала на сільські та міські громади та парафії обов'язок "прогодовувати своїх бідних, не допускаючи їх до злиднів".

Лише в часи правління Катерини II фактично почалися і регулярні внески жертводавців на будівництво благодійних установ, на організацію громадських і приватних місць для допомоги нужденним.

Від "нищелюбія" країна поступово перейшла до порівняно дієвих форм і методів, поступово формується державна політика соціальної допомоги сиротам, незаконнонародженим, людям похилого віку, непрацездатним, інвалідам та хворим [11].

Проаналізувавши матеріал, можна виділити основні форми князівської благодійності:

1. Роздача милостині; 2. Харчування на княжому дворі; 3. Розвезення продуктів по місту для убогих [3;2]; 4. Відкриття безкоштовних шкіл для дітей та дітей-сиріт; 5. Друк законодавчих актів, які затверджують певні права нижчої верстви населення; 6. Відкриття безкоштовних лікарень при церквах.

Основними рисами благодійності в Київській Русі можна вважати:

1. Допомога князів та інших знатних людей нужденним, а також доброзичливе ставлення до них, зокрема до жебраків - стало традицією вартою наслідування, як позитивний історичний етап розвитку соціальної допомоги; 2. Благодійність засновувалась на особистому бажанні князя та його оточення і тому держава виступала в ролі приватного благодійника; 3. Княжа благодійність засновувалася на особистому бажанні злидарелюбця, а державної системи благодійності не існувало. 4. Участь в опіці була не обов'язком, а правом князя. Доброзичливе ставлення до жебраків стало рисою вартою наслідування, але не обов'язком для виконання. 5. Допомога князів та інших знатних людей не була систематичною і всеохоплюючою. 6. Держава в особі княжої влади мирилась з фактом існування злидарства, дивлячись на нього, як на необхідний, посланий Богом хрест [3].

Попри всі позитивні явища пов'язані з благодійністю в Київській Русі, можна виділити й негативні аспекти. Благодійність в Київській Русі послужила розвитку гострих соціальних проблем: злидарство, жебрацтво, нужденність почали розглядатися як певна необхідність. В Київській Русі вважали, що нужденність від Бога, насамперед щоб надати можливість тим, хто подає милостиню здійснити Божу справу і тим самим полегшити собі шлях до вічного спасіння. Звісно, такий погляд на злидарство, нужденність та жебрацтво сприяє підтримці їх і як "професії" жебрацтва, що поступово розповсюджується до розмірів великого громадського лиха. Монастирі, церкви і княжо-боярські двори стають центрами, що приваблюють цілі натовпи ледарів, що розраховували знайти тут легку поживу. При багатьох княжих дворах явились навіть особливі "штати" постійних жебраків, що в свою чергу дало ще більший поштовх для розвитку псевдо-жебраків.

Таким чином в київській Русі зародження благодійності стало першим кроком до виникнення соціальної роботи. За довгий період нашої історії відбувалися значні зміни форм соціальної підтримки населення, але основи, які були закладені ще в стародавні часи реалізуються і сьогодні. Благодійність а Київській Русі - засади соціальної роботи сьогоденного українського суспільства.

В період незалежної України соціальна робота активно розвивається в нашому суспільстві. Визначальна риса соціальної роботи знайшла чітке вираження у Київській Русі, яка полягала у захисті інтересів людей, які не мали рівних потенційних можливостей порівняно з іншими через хвороби, бідність та кризові ситуації, в яких вони опинились.

Досвід соціальної допомоги для України почав складатися ще в період язичництва та Київської Русі, а потім стає засадою розвитку соціальної роботи в нашому суспільстві [2;4].

Вплив князівської добродійності на подальший розвиток сучасної добродійності

Похожие статьи