Смуги осілості та примусового виселення євреїв з Литви та Білорусі (1804 р.). - Від Дикого Поля до донецького економічного дива: Донбас на шляху капіталістичної модернізації

Оскільки смуга осілості проходила Донеччиною, єврейська складова донецьких містечок зростала доволі стрімко: в 1864 р. вони складали вже 15% городян Бахмуту, на кінець століття їхня частка в населенні міста зросла до 23%, при цьому вони становили 36,4% торговців, 59,1% промисловців містаНариси етнічної історії Донеччини (ХУШ -- поч. ХХ ст.) -- С. 44-45..

Впродовж 1820-х рр. в контексті урядової політики аграризації єврейства в Донбасі виникала низка єврейських землеробських колоній, що поступово розбудовувалися під кураторством і за подобою сусідніх німецьких.

Відлунням колишньої слави українського козацтва була історія Азовського козацького війська. Воно було сформовано 27 травня 1832 р. на базі Дунайського полку, утвореного 1828 р. з нащадків запорожців, які переселилися після знищення Запорозької Січі до Туреччини. Центром його управління була визначена станиця Петровська. До Азовського козацького війська приєднали раніше заселений Петрівський посад, селища Новопетровське й Новоспаське, заселені вихідцями з Чернігівщини. Козаки заснували станиці МикільськуНині смт. Володарське Донецької області. й ПокровськуНині с. Бойове Володарського району Донецької області. та кілька хуторів. Згодом до війська було прилучено Петровський ПосадНині с. Новопетрівка Бердянського району Запорізької області., с. НовоспасівськеТепер с. Осипенко Володарського району Донецької області., станицю СтародубськуВ наш час с. Стародубівка Першотравневого району Донецької області., засновані переселенцями з Чернігівської губернії. У 1832 р. Азовське козацьке військо нараховувало 1 619 осіб обох статей, впродовж року чисельність війська зросла до 6 000 осіб. У 1834 р. в Азовському козачому війську налічувалося 971 сімейство у складі 4 945 осіб. Петренко Є. Д. Азовське козацьке військо // Енциклопедія історії України. -- Т. 1. -- К., 2003. -- С. 46.

Головним суспільно-політичним центром тогочасної Східної України, її своєрідною столицею був Бахмут. На відміну від закритого -- на той час ще цілковито грецького -- Маріуполя, в ньому вирувало життя. Відчуваючи потужний культурний вплив Слобожанщини та Харківського університету, місцева еліта намагалася розбудовувати місцеве життя відповідно до сучасних стандартів. 1808 р. тут відкрилося перше народне училище.

Загалом на час проведення реформи 1861 р. на території Маріупольщини і Бахмутського повіту діяло 47 початкових шкіл (з них15 приватних), в яких навчалося 1 365 дітей і викладало 60 учителів. Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1864 год. -- Екатеринослав, 1864. -- С. 146, 149, 150.Занадто мало відомими залишаються й насправді знакові постаті, які є уродженцями краю -- такі, як Михайло Петренко -- автор "Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю...". Не важко помітити, що культурний розвиток регіону відбувався занадто повільним темпом. Відсутність виразних подій у його громадському та культурному житті, постатей, які б представили регіон на загальноукраїнському чи загальноімперському рівні, була цілком зрозумілою: занадто багато сил піонери донецької цілини витрачали на її освоєння; практично увесь ресурс громад йшов на те, аби пустити міцне коріння в донецький грунту Далеко не всі етнічні громади мали достатній для цього запас міцності. Найбільш позитивним виявився досвід німецьких (зокрема, менонітських) та грецьких колоністів, об'єднаних міцними етноконфесійними зв'язками.

Іноземні колонії в тілі Російської імперії є доволі цікавим історичним феноменом, що ось вже понад двадцять років незалежності робить їх напрочуд принадним предметом дослідження для вітчизняних науковців. Слід зазначити, що переважна більшість іноземних мігрантів, попри всі негаразди, пов'язані із освоєнням цілинних степових земель, отримали виняткові умови для соціально-економічної реалізації та збереження автентичних культурних анклавів. Проблеми та здобутки їх інтеграції у суспільно-політичне та етнокультурне життя регіону зокрема, імперії загалом, найбільш увиразнені на прикладі маріупольських греків.

Економічне піднесення першої половини XIX ст. надало грецьким громадам реальні можливості вирішувати докорінні проблеми свого національно-культурного життя. Першим кроком у напряму задоволення нагальних потреб громад у кваліфікованих, освічених чиновниках, які б, зокрема, обслуговували існування автономного Грецького округу (здійснювали листування, діловодство тощо), вчителях, лікарях, агрономах, безумовно, було відкриття регулярних навчальних закладів. На перших порах свого існування вони втілювали давні сподівання грецьких мігрантів на створення грецької національної школи. Проте невдовзі далася взнаки об'єктивна необхідність у вивченні паралельно з грецькою також і російської мови, по-перше, як державної мови; по-друге, як єдино можливої мови міжнаціонального спілкування. Ледве утворена грецька національна школа відразу потрапила у новий період свого існування, на якому відбувалася боротьба між грецькою і російською мовами за місце в формуванні майбутнього напряму національно-культурного розвитку маріупольських греків.

На той час якісних змін зазнала також суспільно-політична ситуація і в Україні, і в Російській імперії загалом. За майже півстоліття, що минули з моменту переселення, Луганщина й Донеччина з небезпечних для життя та підприємництва суміжних з Кримським ханатом земель перетворилися на глибокий тил Російської імперії, який завдяки протекціонізму її уряду та відсутності тут кріпосництва отримав такі перспективи економічного розвитку, яких на той час не мала, мабуть, жодна інша територія держави. З іншого боку, величезна імперія стояла напередодні епохальних соціально-економічних реформ, які зміцнили тенденції загальної уніфікації всіх її національних і територіальних складових, централізації управління.

Органи місцевого (етнічного за своєю суттю) самоуправління стояли на перешкоді імперської управлінської машини. Таким був і Маріупольський грецький суд, створений 1807 р. разом із відокремленням автономного Грецького округу з центром у м. Маріуполь. Він являв собою колегіальний орган, що складався з голови, 3 (4) засідателів, секретаря (з обов'язками стряпчого чи прокурора) та підлеглих йому столоначальників. Тривалий час Грецький суд залишався суто національною організацією, адже його голова та засідателі обиралися на окружному з'їзді уповноважених міста й сіл виключно греками і з греків.

Грецький суд був гарантом автономності Грецького округу й послідовно запроваджував політику штучної ізоляції як Маріуполя, який до 60-х років XIX ст. залишався "закритим містом", так і грецьких селищ. Привілеї надійно захищали інтереси колоністів за часів кріпосництва, виконуючи місію консервації етнокультурних анклавів, упереджуючи їхнє "розчинення" на просторах українсько-російського пограниччя, як це сталося із першими пожильцями Слов'яно-Сербії.

Механізм взаємодії колоністських органів самоврядування та місцевої гілки імперської влади ефективно працював у першій половині XIX ст. Він стояв на сторожі виняткового статусу іноземних колоністів у кріпосницькій Росії, але чимдалі стримував соціально-економічний та національно-культурний поступ регіону загалом. Після скасування кріпосництва реформування в сфері прав іноземних переселенців та козацтва стало неминучим. У 1859 р. Грецький округ, в 1865 р. -- Азовське козацьке військо, залишилися, були обернені в селянський стан з наділом 9 десятин на особу чоловічої статі. Після скасування Азовського козацького війська на території, яку воно займало, утворили Покровську і Микільську волості. в 1871 р. -- німецькі та єврейські колонії підпорядкували громадянському управлінню. Колишні колонії об'єднали у волості, які зберігали свою етнічну однорідність. В 1869 р. був скасований Грецький суд. І, нарешті, в 1874 р. запровадили загальний військовий обов'язок. Таким чином, ліквідацію станових привілеїв колоністів було завершено.

Механізм дії соціально-економічних реформ 1860-1870-х рр., що увійшли в історіографію під назвою "Великих реформ", та їхні перспективні наслідки були цілковито універсальними і доволі виразно проглядаються на прикладі греків. -- 1859 р. Грецький округ підпорядкували громадянському управлінню Катеринославської губернії. Колишні грецькі колонії об'єднали в 11 волостей: Мангуську, Ялтанську, Малоянісольську, Сартанську, Гнатівську, Каранську, Бешевську, Старокерменчицьку, Великоянісольську, Стильську й Анадольську. Починаючи з 1859 р. (відразу після ліквідації Маріупольського Грецького округу), в Маріуполі офіційно дозволили оселятися представникам різних національностей. Співвідношення етнічних груп у місті стрімко змінювалося. Якщо в 1818 р. у Маріуполі, за офіційними даними, проживало два росіянина, в 1843 р. -- 6 родин іноземців і два росіянина; то в 1864 р. -- вже 106 католиків і 393 єврея. Мариуполь и его окрестности... -- С. 81-84. 1892 р. Маріуполь перетворився на третє місто губернії за чисельністю населення. Найбільшою його частиною була тепер російська "Слободка". Греки на той час становили лише 22% міських мешканців. Суттєвих змін зазнав і національний склад сільської округи. -- 1779 р. питома вага етнічних груп на теренах повіту була наступною: греки -- 77,79%, українці -- 15,78%, грузини -- 5,02%. У 1884 р., коли сільська людність зросла до 161 044 осіб, греки становили лише 34%, росіяни й українці -- 50%, німці -- 13%, євреї -- 3%. На тлі масової селянської колонізації тенденція до зменшення питомої ваги іноземних вихідців у населенні міста й селищ стала визначальною.

Аналіз перебігу та результатів заселення й господарського освоєння Донбасу в XVIII -- першій половині XIX ст. свідчить про те, що вони відбувалися двома зовні схожими, але по суті різними шляхами. Урядова колонізація була спрямована на якнайшвидшу інтеграцію цих земель до складу Російської імперії, використання їх вигідного стратегічного положення та величезних природних ресурсів в інтересах правлячих кіл держави. Саме внаслідок урядової колонізації сюди потрапила переважна більшість росіян, а також решта етнічних меншин.

Час показав, що в умовах кріпосництва іноземні колонії із завданням прискореного освоєння регіону справитися були неспроможні: відсутність повноцінних товарно-грошових відносин замикала їх у власних межах і ставила на шлях господарської стагнації. Виходу з окресленої ситуації не було: освоєння донецької цілини було пов'язано із низкою випробувань і втрат. Від самих же етнічних груп мало що залежало, оскільки вони, попри пільги, залишалися лише об'єктом державної переселенської стратегії.

Натомість для українського населення регіону, що закономірно складало його більшість, заселення та господарське освоєння регіону органічно продовжувало багатовіковий процес зростання тіла нації, розширення її етнічного ареалу. В зазначений період цей процес внаслідок сприятливої геополітичної ситуації набрав небаченої динаміки, перетворившись на народну колонізацію. Масштаби її рік від року зростали.

Похожие статьи




Смуги осілості та примусового виселення євреїв з Литви та Білорусі (1804 р.). - Від Дикого Поля до донецького економічного дива: Донбас на шляху капіталістичної модернізації

Предыдущая | Следующая