Розгляд настанов щодо історичних постатей соціогуманітарними науками - Місце настанов щодо історичних постатей у національній ідентичності

Поняття настанов, установок, атитюдів розглядається окрім соціології також і філософією, психологією та іншими науками. Зокрема при міждисциплінарному розгляді даного поняття наявні значні розбіжності у поглядах на основні відмінності між трьома вищенаведеними поняттями.

Деякі дослідники розділяють поняття соціальна настанова на наступні 3 складові: когнітивну, афективну, поведінкову (діяльнісну)

Дана блок-схема відображає структуру соціальної установки за М. Смітом.

Також поняття соціальної настанови (установки) розглядають на наступних рівнях:

Система диспозиційних утворень, які регулюють поведінку і діяльність людини (за В. Ядовим)

Поняття "настанов" є одним із об'єктів дослідження соціальної психології. У ній настанови розділяють на внутрішні та зовнішні. Внутрішня або смислова настанова розглядається як суб'єктивне заломлення зовнішньої, що може опиратись на моральні чи правові цінності. Можна прослідкувати аналогію із соціальними настновами що відображають норми сімейного, релігійного, політичного виховання, що базуються на засвоєнням за допомогою відповідних інститутів певних моральних цінностей. Отже можна подати наступне визначення, яке вважатимемо робочим визначенням у даному дослідженні, внутрішньої смислової чи соціальної настанови -

"параметр особистості як відображення зовнішньої соціальної настанови яка стала її внутрішнім особистісним моральним принципом (у формі інтеріоризованих формальних і неформальних норм, прав обов'язків, регламентів, правил, звичаїв тощо) регуляції ставлень до себе, до інших об'єктів і суб'єктів в процесі задоволення її біо - і соціогенних потреб матеріальними та інформаційно-ідеальними цінностями натурального і соціального середовища." ( В. Циба "Аналіз понять теорії особистості: соціальна настанова, соціальна установка, атитюд")

Найбільші розбіжності серед сучасних дослідників викликає трактування такого поняття як атитюд. Розділимо дане поняття відповідно до значення яке будемо у нього вкладати на 2 наступні типи: 1)Атитюд - особливий вид переконання котрий відображає оцінювані властивості об'єкта (Е. Аронсон) або іншими словами атитюд-оцінка людей або предметів чи ідей (дане визначення найбільш поширене серед сучасних дослідників). 2)Атитюд - готовність до дії. Даний тип близький за значенням до поняття соціальна установка

Отже наведемо наступні визначення понять соціальна настанова, соціальна установка, атитюд (ставлення):

    - соціальна настанова є морально-правовим параметром особистості, який містить правила регуляції поведінки з іншими особами, що реалізують свої потреби, можливо, націлені на ті ж цінності-блага; - ставлення, атитюд - попереднє перед початком дій щодо задоволення потреб оцінювання матеріальних або інформаційно-ідеальних цінностей-благ для мотивованого вибору з їх числа найзначущішої для задоволення домінантної потреби; - соціальна установка - це вибіркова за мотивами мобілізованість, налаштованість і готовність особистості до діяльності для задоволення певної біо - чи соціогенної потреби." ( В. Циба "Аналіз понять теорії особистості: соціальна настанова, соціальна установка, атитюд")

При розгляді різноманітних соціологічних підходів щодо поняття настанов та відповідно поняття настанов шодо історичних постатей необхідно насамперед звернути увагу на власне саму класифікацію цих підходів чи парадигм. Насамперед варто зазначити про мульти парадигмальність соціології як науки, тобто про значну кількість у ній різноманітних підходів, напрямків, парадигм. За характером методологічних підходів до вивчення суспільства розрізняють:

    1) структурні (макросоціологічні). Їх у свою чергу поділяють на:
      А) функціоналістські ( структурний функціоналізм - Т. Парсонс, Р. Мертон) Б) конфліктні (К. Маркс, Г. Зіммель, Л. Гумплович - класики; сучасні теоретики - Р. Міллс, Р. Дарендорф, Л. Козер)
    2) інтерпретативні (мікросоціологічні). До них відносять: теорію соціальної дії ( М. Вебер), символічний інтеракціонізм (Дж. Міт), феноменологія (А. Щюц, Т. Лукман), етнометодологія (Г. Гарфінкель, Е. Гоффман), теорія соціального обміну (Д. Хоманс, П. Блау).

В першому випадку при емпіричних дослідженнях використовуються восновному кількісні методи, тоді як в другому - якісні методи соціологічних дослідженнь.

Також у соціології можна виділити три види парадигм:

    1) Парадигми які обгрунтовують самостійний статус соціології як науки 2) Парадигми які наводять суттєві розбіжності між історичними стадіями розвитку соціології як науки (наприклад: позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм) 3) Парадигми що диференціюють соціологічних дослідників в рамках одного історичного періоду

Американський дослідник Джорж Рітцер виділяє 5 основних парадигм чи напрямків у соціології:

    1) Парадигма соціальних фактів. В рамках неї виділяють два протилежні напрями: структурно функціональний аналіз (структурний функціоналізм) та теорію конфлікту. 2) Парадигма соціальних дефініцій. Засновник - М. Вебер. Включає такі напрямки як: феноменологічна соціологія Альфреда Шюца етнометодологія Гарольда Гарфінкля, символічний інтеракціонізм Томаса Лукмана і Джоржа Міда. 3) Парадигма соціальної поведінки - біхевіористська соціологія Б. Скіннера та теорія соціального обміну Джорджа Хоманса та Пітера Блау. 4) Парадигма психологічного детермінізму - формується на стику соціології і психології на основі концепції З. Фрейда. Сучасні напрямки - фрейдо-марксизм та неофрейдизм. 5) Парадигма соціально-історичного детермінізму - базується на працях класиків марксизму.

Російський соціолог В. П. Култигін представив класифікацію соціологічних парадигм - за методологічним критерієм:

    1) Натуралістична парадигма - суміщає соціологічні напрями, засновані на методах дослідження, які наближаються до методу природних наук. Типовими представниками цієї парадигми є, наприклад, О. Конт, Г. Спенсер. В її рамках досліджуються тільки об'єктивні факти, практикуються математичні і емпіричні методи. 2) Інтерпретуюча парадигма грунтується на визнанні принципової розбіжності між предметом і методами природних і соціальних наук. Звідси витікає необхідність для соціології не констатувати і вивчати об'єктивні факти соціального життя, а орієнтуватися на розуміння суб'єктивного світу акторів, їх мотивів і спонукань. Це "розуміюча соціологія" М. Вебера, яка успадкувала ті ж методи етнометодології і феноменологічної соціології. 3) Оцінююча парадигма припускає з'єднання чисто дослідницької діяльності соціолога з соціально-критичною і, можливо, що соціально перетворюючою. В рамках цієї парадигми соціологічні концепції мають критичний потенціал, що перетворюється, і пов'язаний з оцінкою соціальної реальності. Представниками оцінюючої соціології є Карл Маркс, Карл Поппер, Амітай Етционі, Чарльз Мілл.

В даній курсовій роботі буде використано першу з вищенаведених класифікацій, тобто поділ на структурні та інтерпретативні парадигми.

При розгляді теорії конфлікту чи конфліктної парадигми усі напрацювання західних дослідників у цьому напрямі можна класифікувати наступним чином:

    1) "Загальну теорію конфлікту" Дж. Бернард (Дж. Доугерті, Р. Пфалтцграффа, Дж. Рубіна, Д. Прютта та С. Кима) - концептуальну систему, що узагальнює емпіричний матеріал із проблем напруженості, конкуренції, конфлікту, накопичений у різних соціально-гуманітарних науках (від соціальної психології до семантичних галузей знань) у контексті модельного конструювання. 2) "Теорію політичного конфлікту" Ч. Міллса - концептуальну систему, що узагальнює емпіричні дані про соціальну структуру і її динаміку в контексті розвитку положень концепції панівної еліти. 3) "Теорію міжнародного конфлікту" К. Райта (Р. Арона, М. ван Кревельда) - концептуальну систему, яка впорядковує емпіричний матеріал щодо конфліктів у сфері міжнародних відносин за допомогою засобів факторного аналізу в контексті обгрунтування міжнародного протистояння як головного, так званого "фундаментального" конфлікту суспільного розвитку. 4) "Теорію класів та класового конфлікту" Р. Дарендорфа - концептуальну систему, що характеризує класовий конфлікт як елемент соціальної реальності на засадах нової інтерпретації процесу стратифікації в капіталістичному суспільстві в контексті розвитку теорії примусу. 5) "Теорію групової динаміки та соціального конфлікту" Л. Козера -

Концептуальну систему, що описує і пояснює внутрішньогруповий і міжгруповий конфлікти в контексті обгрунтування зв'язку, який існує між характером питань, що становлять предмет суперечки, типом соціальної структури, сформованої в групі, у межах якої відбувається протиборство, і наслідками розвитку цих зіткнень.

    6) "Системну теорію конфлікту" К. Боулдінга (А. Рапопорта) - концептуальну систему, що узагальнює дані про конфліктну поведінку в контексті розвитку положень теорії систем з активним використанням основних положень структуралізму і біхевіоризму. 7) "Ігрову теорію конфлікту" Д. Льюса та Г. Райффи (Т. Сааті, Н. Говарда, К. Гіпеля) - концептуальну систему, що узагальнює дані про конфліктну поведінку в контексті розвитку положень теорії ігор і тверджень з економічної та соціально-психологічної теорій (щодо стратегічної інтеракції, раціональності соціальної дії, соціальної корисності взаємодії, соціально-психологічних засад гри й т. ін.) 8) "Теорію конфлікту в організації" Л. Понді (У. Мастенбрука) -

Концептуальну систему, що узагальнює емпіричні дані про конфлікт в організації в контексті інтерпретації механізму його врегулювання як визначального механізму соціальних змін у суспільстві.

    9) "Хвильову теорію конфлікту/війни" Е. Тоффлера та Х. Тоффлер (С. Гантінгтона) - концептуальну систему, що узагальнює дані про так звану "суперборотьбу" (протистояння цивілізацій, сформованих першою, другою і третьою хвилею соціально-демократичних перетворень) у контексті використання положень теорії хвиль соціального розвитку. 10) "Інтегральну теорію конфлікту" Дж. Тьорнера (Р. Конелла, Р. Коллінза) - концептуальну систему, що відбиває основні властивості і закономірності розвитку конфлікту на засадах аналітичного поєднання визначальних положень різних концепцій конфліктологічної орієнтації макрорівня (Дж. Тьорнер) або тверджень теорій конфлікту макрорівня з конкретними моделями теоретичних побудов мікрорівня - І. Гоффмана, Г. Гарфінкеля, Дж. Міда та ін. (Р. Конелл, Р. Коллінз)

Також поняття настанов розглядається у такій теорії мікрорівня як соціологія особистості. В соціології особистості настанова - це форма перетворення діяльності в реальні, конкретні дії по відношенню до соціально значимих об'єктів. Вони регулюють соціальну поведінку, визначають загальну спрямованість особистості. Настанови також відображають ставлення діючого індивіда до інших людей та об'єктів оточуючого середовища.

Розглянемо дослідження що проводилось "Українським демократичним колом" 9-15 вересня 2010 року. Вибіркова сукупність у даному дослідженні репрезентує всі регіони України і складає 1200 респондентів віком від 18 років і старше. Статистична похибка складає 2.9%. Подібні дослідження проводились також у 2002 і 2006 рр.

В даному дослідженні респондентам було запропоновано оцінити 20 діячів культури та історичних діячів. При цьому варіанти відповіді були проіндексованими а саме: 1 - дуже негативно; 2 - скоріше негативно; 3 - скоріше позитивно; 4 - дуже позитивно; 0 - варіанти відповіді "не знаю такого" та "важко сказати"

За результатами останнього дослідження:

" Усі в Україні знають Тараса Шевченка та Івана Франка, 9 з 10 українців знають Богдана Хмельницького, Володимира Леніна і Йосипа Сталіна, кожен третій громадянин не знає Павла Скоропадського та Петра Могилу, а кожний сьомий - Михайла Грушевського.

Якщо позитивне ставлення брати як суму відповідей "Дуже позитивно" та "Скоріше позитивно", а негативне ставлення - як суму відповідей "Дуже негативно" та "Скоріше негативно", то ставлення до діячів культури, історичних і політичних діячів набуває такого вигляду.

Як бачимо, в першу десятку визначних діячів, що беззаперечно оцінюються як позитивні, ввійшло 9 відомих українських культурних та державних діячів. Найпопулярніші серед яких Тарас Шевченко (97,7%), Іван Франко (96,1%) та Леся Українка (96%). А найпопулярніші державні діячі - Богдан Хмельницький (90,3%), Ярослав Мудрий (90%) та княгиня Ольга (83,6%). До десяти тих, що оцінюються позитивно, потрапив і відомий діяч Російської імперії Петро І, якого позитивно оцінили 71,5%, натомість, майже 20% оцінюють негативно.

Лише щодо трьох історичних постатей негативне ставлення українців переважає позитивне: Йосипа Сталіна (64% ставляться негативно, а 28% позитивно), Степана Бандери (51% проти 28%), Симона Петлюри (48% проти 29%).

В дослідженнях 2002 2006 та 2010 рр. Прізвища дванадцятьох історичних та політичних діячів залишались незмінними тому можна проаналізувати динаміку зміни ставлення до них. За час проведення досліджень: досить зросла позитивна оцінка: М. Грушевського (з 53 % до 68%) І. Мазепи (з 38% до 50%) В'ячеслава Чорновола ( 46% - 56%) П. Скоропадського ( 27% - 43% ); дещо збільшилось негативне ставлення до С. Бандери ( 40% - 51% )

Нижче наведено 2 таблиці: таблиця 1 - процентне розподілення ставлення українців до історичних, політичних та культурних постатей у 2010 р., імена діячів у ній упорядковані у поряду зменшення індексу ставлення - розраховується із середнього значення індексів які присвоїли респонденти діячу ( дуже позитивно - 1; скоріше позитивно - 2; і т. д); таблиця 2 - показує динаміку зміни ставлення 2002 - 2010 рр. до дванадцятьох діячів ( в ній: позитивно - сума відповідей дуже позитивно та скоріше позитивно, негативно - дуже негативно та скоріше негативно )

Таблиця 1

Дуже позитивно

Скоріше позитивно

Скоріше негативно

Дуже негативно

Не знаю такого

Важко сказати

Індекс ставлення

Тарас Шевченко

76

21,7

0,5

0,6

0,2

1

3,71

Іван Франко

65,7

30,4

0,7

0,6

0,6

2

3,56

Леся Українка

64,6

31,4

1,1

0,6

0,3

2

3,55

Богдан Хмельницький

57,2

33,1

4,3

0,8

0,8

3,8

3,38

Ярослав Мудрий

51,5

38,5

0,9

0,3

2,8

6

3,24

Княгиня Ольга

44,1

39,5

3,4

1,4

4,2

7,4

3,03

Григорій Сковорода

43,2

39,7

2,6

0,7

6,1

7,7

2,98

Петро 1

41,1

30,4

10,3

9,2

0,9

8,1

2,85

Володимир Великий

38,1

38,8

2

1,2

10,7

9,2

2,74

Леонід Брежнєв

24,2

36,3

16,8

9,1

1,6

12

2,48

Михайло Грушевський

31,1

37,3

4,3

2,4

14,1

10,8

2,47

В'ячеслав Чорновіл

27,5

28,8

13

6,3

8,6

15,8

2,29

Володимир Ленін

19,6

26,6

20,3

20,6

0,3

12,6

2,19

Микита Хрущов

14

33,6

23,5

10,9

2

16

2,15

Іван Мазепа

17,8

31,8

12,5

13,4

8,7

15,8

2,05

Йосип Сталін

9,7

17,9

20,7

43

0,7

8

1,77

Симон Петлюра

10,1

18,5

21

26,8

8,1

15,5

1,65

Степан Бандера

11,3

16,2

18

33,1

4,5

16,9

1,63

Павло Скоропадський

15,3

27,2

6,8

2,5

31,1

17,1

1,59

Петро Могила

17,3

25

5,9

2,2

36,2

13,4

1,58

Таблиця 2

Ік

Позитивно

Важко сказати

Негативно

Не знаю такого

Степан Бандера

2002

27

25

40

8

2006

24

24

44

8

2010

27

17

51

5

Леонід Брежнєв

2002

53

12

34

1

2006

52

20

27

1

2010

60

12

26

2

Михайло Грушевський

2002

53

23

8

16

2006

49

25

11

15

2010

68

11

7

14

Володимир Ленiн

2002

40

18

41

1

2006

38

21

40

1

2010

46

12

41

1

Iван Мазепа

2002

38

29

22

11

2006

36

29

26

9

2010

50

16

26

8

Симон Петлюра

2002

21

29

40

10

2006

21

27

42

10

2010

28

16

48

8

Петро I

2002

60

18

19

2

2006

60

20

17

3

2010

71

8

19

1

Павло Скоропадський

2002

27

31

11

31

2006

29

31

15

25

2010

43

17

9

31

Йосип Сталiн

2002

26

12

61

1

2006

23

17

59

2

2010

28

8

64

1

Богдан Хмельницький

2002

76

14

8

2

2006

70

19

9

2

2010

90

4

5

1

Микита Хрущов

2002

42

20

36

2

2006

44

25

29

2

2010

48

16

34

2

В'ячеслав Чорновiл

2002

46

24

22

8

2006

47

31

17

5

2010

56

16

19

9

В даному соціологічному дослідженні показано ставлення громадян України до історичних діячів у 2010 р. та динаміку його зміни у 2002, 2006 та 2010 рр.

Розділ 2. Поняття та теорії національної ідентичності

На сьогодні існуючі теорії нації та національної ідентичності грунтуються на двох наступних критеріях : 1) часові виникнення націй; 2) причинах їхнього виникнення. До дослідників та теорій які були створені в рамках національної ідентичності можна віднести: Е. Сміта, В. Л. Арбєніна (соціобіологічна школа), теорія Л. Гумільова, теорія Ю. Бромлея, історико-стадіальна концепція, політична теорія, концепція Гелнера, психологічна теорія, культурологічна теорія. Г. Касьянов називає такі підходи: комунікативну, етатистську, етнологічну (етніцистську) та інструменталістську теорії.

За Е. Смітом можна сформулювати такі найголовніші риси національної ідентичності:

    1) історична територія, або рідний край; 2) спільні міфи та історична пам'ять; 3) спільна масова, громадська культура; 4) єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів; 5) спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території.

Отже, націю можна визначити як сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову, громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів 20.

Таке тимчасове робоче визначення розкриває всю складність абстрактної природи національної ідентичності. Нація, по суті, привласнює елементи інших видів колективної ідентичності, що зумовлює не лише спосіб, завдяки якому національна ідентичність може поєднуватись з тими іншими різновидами ідентичностей -- класовою, релігійною, етнічною, -- а й хамелеоноподібні перетворення націоналізму як ідеології на інші ідеології, як-от лібералізм, фашизм, комунізм. Національна ідентичність за самою своєю суттю багатовимірна, її ніколи не можна звести до єдиного елемента -- на таке неспроможні навіть окремі націоналістичні фракції, -- її не можна легко або швидко прищепити населенню з допомогою штучних засобів.

Таке визначення національної ідентичності, крім того, виразно відокремлює її від будь-якого уявлення про державу. Концепція держави пов'язана лише з державними інституціями, відмінними й незалежними від решти суспільних інституцій; саме їм належить монополія на примус і стягування податків у межах даної території. Натомість нація означає культурні й політичні зв'язки, що об'єднують у єдину політичну спільноту всіх, хто має спільну історичну та культуру батьківщину. Щоправда, не можна заперечити певного взаємоперекривання обох концепцій з огляду на спільний для них зв'язок з історичною територією і (в демократичних державах) їхнє покликання на суверенітет народу. Та хоча сучасні держави мусять легітимуватись у національній і народній формі як держави окремих націй, їхній зміст і мета зовсім інші.

Повсюдні, всепроникні, складні, національна ідентичність і націоналізм зостаються могутніми й вибуховими глобальними силами і тепер, коли ми підходимо вже до третього тисячоріччя. Але чи досить вони сильні, щоб опиратися тенденціям дедалі більшої глобальної взаємозалежності? Чи не можна добачити в майбутньому ознак "подолання націоналізму"?

Саме така перспектива є, безперечно, надією і бажанням лібералів і соціалістів від початку XIX ст. й донині. Починаючи від Конта й Мілля і закінчуючи теоретиками-модернізаторами, еволюційна перспектива обіцяла як утвердження статусу нації, так і його подолання, оскільки людство вироблятиме дедалі ширші, повніші й могутніші одиниці єднання. Ослаблення родинності, локалізму й релігії дозволяє прозирнути поступ людства до глобального суспільства й культури. Марксисти теж провіщали "відмирання" держави і "минущість" націй і націоналізму; хоча національні культури можуть залишитись, вони будуть виповнені пролетарськими вартостями, зберігши тільки свою національну форму.

З іншого боку попри всезростаючу тенденцію до глобалізації у сучасному світі існує і протилежна тенденція регіоналізації, тобто до відокремлення свого етносу від представників інших етносів, що можна пояснити як індивідуалізацією так і збереженням традицій, традиційністю.

При розгляді структурно-функціоналістської теорії нації можна виділити наступні тези:

    1. Насамперед, націю розглядають як спільноту (Т. Парсонс чи Е. Шилз) або солідарність (Дж. Александер). 2. Визначальну роль в інтеграції національної спільноти відіграє культура: як спільна для її членів культурна традиція загалом, та як переконання про спільне історичне походження національної спільноти. Причому важливою є твердження, що нація уявлюється довкола таких переконань. Крім того, об'єднання нації відбувається завдяки певним ритуалам (теорія Дж. Александера). 3. Націю розглядають як спільноту, віддиференційовану від політичної влади, тобто її існування є незалежним від конкретного політичного режиму. Таке відокремлення є можливим через поняття громадянства, яким описується приналежність до нації. Відповідно, стверджується, що символічна відстань між владою та членами спільноти є мінімальною. 4. У межах структурно-функціональної теорії виділяють два ідеальні типи націй: об'єднані на політичній чи етнічній основі. Відповідно, інтеграція членів конкретної нації може відбуватися на основі обох принципів (теорія Дж. Александера).

Розділ 3. Взаємозв'язок між ставленням щодо історичних постатей та національною ідентичністю

Для аналізу проблеми настанов щодо історичних постатей найбільш доречним буде використання структурно-функціоналістського підходу для якого характерні наступні особливості:

    * розгляд суспільства як системи взаємопов'язаних структур, що складають його й утворюють єдине ціле; всі елементи системи залежні один від одного в силу різних виконуваних ними функцій; * розуміння соціальних інститутів (держави, церкви, профспілок тощо) не так як самостійних утворень, як частин соціальної системи, що впливають на функціонування всього суспільства; * визнання індивіда (діючої особистості) як основного елемента системи; він входить до соціальної структури суспільства через виконувану ним соціальну роль; * твердження, що суспільне життя залежить від солідарності, засновується на взаємодії та співробітництві діючих у ньому індивідів; * положення про те, що в основі соціального життя лежать норми й цінності; воно включає певні обов'язки людей і необхідність

Соціального контролю;

* висновки, що соціальні системи є інтегрованими і тяжіють до стабільності; дисфункції у суспільстві -- це ненормальний, патологічний стан, який слід змінювати на краще; велику роль у цьому відіграє соціологія, бо саме вона здатна виявляти соціальні відхилення і попереджати про них відповідні соціальні інститути.

Основними теоретиками структурного функціоналізму є його засновник - Т. Парсонс та його учень і послідовник Р. Мертон, що значно удосконалив цю теорію, здійснив спробу обєднати теоретичну та емпіричну соціологію за допомогою теорій середнього рівня.

Використання саме струтурно-функціоналістсього підходу при дослідженні настанов жителів України щодо історичних постатей обгрунтовується наступними його особливостями:

    1) Структурний функціоналізм опирається на кількісні методи дослідження що є основними при дослідженні настанов щодо історичних постатей. 2) Структурний функціоналзм опирається на твердження про рівновагу, стабільність суспільства. 3) Твердження про те що дії (настанови) індивіда є усвідомленими але він будує їх, опираючись на цінності, принципи і норми суспільної поведінки.

Дослідження ставлення громадян україни до історичних постатей буде базуватись на кількісному дослідженні "Стратегії України" проведеному у грудні 2006 року фірмою "Юкрейніан соціолоджі сервіс" та центром "Українське демократичне коло" за великою вибіркою в 5000 респондентів. В даному дослідженні вивчалося ставлення громадян до: діячів козацької доби ( Б. Хмельницький, І. Мазепа, Петро І), діячів УНР (М. Грушевський, С. Петлюра, Павло Скоропадський), керівників радянського союзу (Володимир Ленін, Йосип Сталін, Микита Хрущов, Леонід Брежнєв, Михайло Горбачов), діячів доби незалежності (Леонід Кравчук, В'ячеслав Чорновіл, Леонід Кучма) Із діячів ОУН-УПА в дослідження був включений лише С. Бандера. Також варто зазначити абсолютну відсутність у дослідженні діячів княжої та литовсько-польської доби в історії України. Можливими відповідями на питання про ставлення до конкретних історичних постатей були: дуже позитивно, скоріше позитивно, скоріше негативно, дуже негативно, не знаю такого, важко сказати.

За результатами дослідження середнє ставлення усіх громадян України до історичних діячів розподілилося наступним чином: найбільш позитивне ставлення - до об'єднувача України та Росії Б. Хмельницького; близько половини громадян (49%) позитивно ставляться до першого президента України Михайла Грушевського; також позитивні оцінки переважають над негативними у ставленні до В. Чорновола (47% - 17%), однак, що викликає деяке здивування, і в ставленні до генсекретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва (52% - 27%) якого більшість сучасних істориків оцінюють негативно і пов'язують із періодом "застою". Дещо менш позитивно оцінюються: Микита Хрущов, Павло Скоропадський та Іван Мазепа проте їх позитивна оцінка переважає над негативною. З іншого боку Павло Скоропадських став лідером серед діячів історії України які не відомі громадина (25% респондентів обрали варіант відповіді "не знаю такого") За негативними оцінками лідерами стали: Л. Кучма (71% - 16%) та Й. Сталін (59% - 23%) Проте варто звернути увагу що до відверто антиукраїнського Й. Сталіна досить позитивно ставляться близько чверті українців. Негативні оцінки переважають над позитивними також при оцінюванні Леоніда Кравчука, Михайла Горбачова, Симона Петлюри, Степана Бандери. Тільки в оцінці В. Леніна позитивні та негативні оцінки розділились порівну.

Регіональний розподіл оцінки історичних діячів у 2006р. на базі даного опитування має наступний вигляд:

    - в Західній Україні дуже позитивно оцінюються Богдан Хмельницький, Михайло Грушевський, В'ячеслав Чорновіл, Іван Мазепа та Степан Бандера, а дуже негативно - Йосип Сталін, Леонід Кучма, Леонід Кравчук та Володимир Ленін. - в Центральній Україні дуже позитивні оцінки громадяни дали Богдану Хмельницькому, Михайлу Грушевському, Петру І та В'ячеславу Чорноволу, а дуже негативні - Леоніду Кучмі, Йосипу Сталіну та Леоніду Кравчуку. - на Південному Сході (Дніпропетровська, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська та Харківська області) дуже позитивне ставлення до Богдана Хмельницького, Петра І, Леоніда Брежнєва, Микити Хрущова та Михайла Грушевського, а дуже негативне - Леоніда Кучми, Степана Бендери, Симона Петлюри та Михайла Горбачова. - в Донбасі та Криму дуже позитивними виявилось ставлення до Петра І, Богдана Хмельницького, Леоніда Брежнєва, а дуже негативним - до Степана Бандери, Симона Петлюри, Леоніда Кучми та Михайла Горбачова.

Отже єдиною історичною постаттю до якої в усіх регіонах однакове "дуже позитивне" ставлення є Б. Хмельницький, також в основному позитивне ставлення з незначною відмінністю у різних регіонах України до таких історичних діячів як: Павло Скоропадський, Михайло Грушевський, В'ячеслав Чорновіл, що свідчить про помітне зменшення розриву між регіонами. З іншого боку значна регіональна відмінність у ставленні до таких історичних діячів як: С. Бандера (до якого дуже позитивне ставлення в

Західній Україні та дуже негативне в Донбасі й Криму), Петро І (який є майже героєм в Донбасі та Криму і негативна персона в Західній Україні) Іван Мазепа (до нього дуже позитивно ставляться громадяни Західної України і переважно негативно - Донбасу та Криму)

Отже можна зробити висновок про наступні регіональні моделі настанов щодо історичних постатей: в Західній Україні переважає власне національно-демократична модель ставлення до історичних постатей, в Центральній Україні - суперечлива національно-проросійська, на Південному Сході - радянсько-проросійська, в Донбасі та Криму - російсько-радянська

Значно меншими є відмінності у ставленні до історичних постатей різних вікових груп українців:

- для молоді (18-29 років) найбільш позитивними постатями історії є Богдан Хмельницький, М. Грушевський, Петро І (!) та В'ячеслав Чорновіл, а найбільш негативними - Л. Кучма, Й. Сталін

Та Л. Кравчук;

    - для середнього покоління (30-54 роки) найбільш позитивно оцінюються Б. Хмельницький, Петро І, М. Грушевський, В. Чорновіл та Л. Брежнєв, а найбільш негативно - ті ж Л. Кучма, Й. Сталін та Л. Кравчук; - для старшого покоління (55 і старші) найбільш позитивними персонажами історії є Б. Хмельницький, Петро І, Л. Брежнєв, а найбільш негативними - Л. Кучма, С. Бандера, Л. Кравчук, М. Горбачов та С. Петлюра.

Отже незначна відмінність у настановах різних вікових груп говорить про те що попри здобуття освіти молоддю уже в роки незалежності доволі значний вплив на неї справляє соціокультурне середовище та історична спадковість поколінь.

Також відмінності спостерігаються між респондентами російської та української національностей. Б. Хмельницький - єдина постать до якої ставлення етнічних українців та росіян є однаковим. Етнічні росіяни більш позитивно оцінюють ніж етнічні українці: Петра І, В. Леніна, Й. Сталіна, Л. Брежнєва Л. Кравчука та Л. Кучму. Етнічні українці краще ставляться ніж етнічні росіяни до: І. Мазепи, М. Грушевського, П. Скоропадського, С. Петлюри, М. Горбачова, С. Бандери та В. Чорновіла.

Проаналізувавши отримані результати можна дійти до висновку що ставлення українців до історичних діячів є доволі консервативним і змінюється дуже повільно і по різному в різних етнічних групах.

Програма соціологічного дослідження на тему: "Вплив настанов щодо історичних постатей на національну свідомість студентів ЛНУ ім. Івана Франка".

I. Методологічна частина

Похожие статьи




Розгляд настанов щодо історичних постатей соціогуманітарними науками - Місце настанов щодо історичних постатей у національній ідентичності

Предыдущая | Следующая