Поляки в Російській Думі: територіальне представництво та ідеологічні розбіжності

Польська компонента історії Російської імперії XIX - початку XIX ст. потребує належного вивчення та висвітлення, оскільки є її невід'ємною складовою. Поляки займали особливе місце серед національних меншин Російської імперії не стільки в силу своєї чисельності, соціально-економічної та культурної ваги, скільки внаслідок того, що з їх присутністю була пов'язана потужна дія відцентрових тенденцій в державі [1, 6].

Революція 1905 - 1907 рр. дала полякам можливість відновлення деяких форм національної активності та створювала умови для протистояння деполонізаційним процесам [2, 9]. Революція активізувала польських землевласників на "східних кресах" колишньої Речі Посполитої, які становили найбільш освічену і свідому групу населення регіонів [3, 80]. Діяльність польської громади Правобережжя робила вагомий вплив на національне життя "Великої Польщі", подекуди навіть надаючи останній "крайового" колориту [2, 9].

"Крайовий" колорит або "крайову" ідеологію породила специфіка суспільно-політичного життя поляків Правобережної України, що сформувалася в результаті необхідності перебування під російською владою та співіснування з українським народом, що і привело до формування територіального патріотизму.

Наявність територіальної специфіки зумовила ідеологічні розбіжності щодо поляризації польського руху, що накладало характерний відбиток на діяльність польської громади в Державній Думі. Метою пропонованої статті є аналіз діяльності різних течій польського руху в межах формування російського парламентаризму, виявлення причин ідеологічного різноманіття та дослідження специфіки ліберально-консервативного спрямування політичної діяльності великих польських землевласників Південно-Західного краю, породженої "крайовою" ідеологією та територіальним патріотизмом.

На сьогодні існує багато досліджень, присвячених діяльності фракцій Державної думи чотирьох скликань (1906 - 1914 рр.), створених як за партійною, так і за національною ознаками. Разом із тим, діяльність польських магнатів Правобережної України у Державних Думах, з огляду на їхні політичні позиції, детально не досліджувалась.

Опосередковано цієї проблеми торкався представник дореволюційної історіографії, професор Варшавського університету М. Карєєв у своїй праці "Роїопіса" [4], де звернув увагу на різницю напрямів польського суспільно-політичного руху. Прагнення народних демократів посилити своє становище в Думі за рахунок поляків Правобережної України висвітлив учасник тих подій К. Бужинський [5]. польський крайовий роїопіс ідеологія

Функціонування Територіального (Кресового) кола або польсько-литовсько-білоруської групи, яка об'єднала польських депутатів з територій Західного краю Російської імперії, висвітлено в працях білоруських і литовських істориків. Розкриттям суті "крайової" ідеології побіжно займалися вітчизняні дослідники І. Г ирич [6] та І. Бурда [7]. Н. Яковенко, аналізуючи погляди В. Ли - пинського, дійшла висновку, що "крайовість" була соціальним компромісом між "територіально-національним патріотизмом" і "патріотизмом політичним" [8].

У польському національному русі напередодні революції 1905 - 1907 рр. виокремилися дві політичні сили, які спиралися на вищі соціальні верстви суспільства, але мали різні політичні цілі та методи. Цей політичний феномен відомий під назвою угодовців. Прибічник соціалістичних ідей М. Карєєв характеризував їх як опортуністів [4, 240]. З правого крила цієї групи 1905 р. утворилася Партія реальної політики (Stro - nnictwo polityki realnej). Інша сила мала опозиційний характер та була представлена двома протилежними за політичними цілями і напрямами партіями: Національно-демократична партія (Stronnictwo narodowo - demokratyczne, Endecja), очолювана Р. Дмовським, до якої приєдналося ліве крило Партії угодовців та Польської соціалістичної партії (Polska partia socjalistyczna) під керуванням Ю. Пілсудського, М. Белецького та ін. Проміжне становище між ендеками та соціалістами займала Польська прогресивна партія (Polska partia post^powa) [9]. На виборах до I Державної Думи по королівству 29 місць з 36 дістали ендеки, які разом з депутатами від партії "польської реальної політики" (2 мандати) (Консервативні польські кола) та Польської прогресивної партії (3 мандати) складали національну фракцію - "Польське коло", очолюване до 1905 р. Р. Дмовським [10, 306]. Таку ж переконливу перемогу Національна демократія здобула і на виборах до ІІ Державної Думи.

Депутати Польського кола співпрацювали з так званим Кресовим колом, до якого увійшли 12 депутатів - поляків з Литви, Білорусії та Південно-Західного краю (5 мандатів у І Думі), яке складалося в основному з виразників ліберально-консервативного напряму (Йосип Потоцький, Щасний Понятовський, Володимир Грохоль - ський). Прикладом такої співпраці може слугувати проект автономії Царства Польського, який кола винесли на обговорення ІІ Державної Думи у квітні 1907 р. Проте, внаслідок розпуску Думи та зміни виборчого закону, що обмежив кількість депутатів від національних меншин і поглибив диференційну нерівність у поділі мандатів між різними соціальними групами, проект не набув подальшого розвитку. За цих несприятливих обставин поляки вже не могли суттєво впливати на урядові рішення, тому вимога автономії виглядала утопією [3, 79].

В умовах політичної реакції після третьочервневого перевороту, уряд відмовляв у будь-яких поступках "Польському колу" навіть щодо культури. В таких умовах польські буржуазні партії почали змінювати свою тактику, що раніше відзначалася лояльністю до царизму. Всередині партії ендеків стали формуватися "фрондуючи" угрупування. Так, лідер ендеків Р. Дмов - ський розгорнув панславістську та антипольську кампанії [11, 258]. Однак після відхилення III Державною Думою пропозиції ендеків про надання Польському королівству автономії, він склав депутатські повноваження.

Потрібно зазначити, що хоч і були приклади співпраці Польського кола з консервативно налаштованою польської шляхтою Правобережжя, але національна ідея ендеків загалом не знаходила підтримки в останніх. В основі такого неприйняття лежала крайова ідеологія, яка формувалася під тиском необхідності співіснування з російської владою та українським селянством та виявлялася в угодництві або публічній діяльності на користь краю та відкритості діалогу з українцями. Крайова ідеологія грунтувалась на ідеї політичної нації. Крайовці стверджували, що все корінне населення історичної Литви, незалежно від його етнічно-культурної приналежності, є "громадянами краю" і тим самим належить до однієї політичної нації.

Програма Територіального (Кресового) кола передбачала лише вимоги скасування рестрикцій, що вразили місцеве дворянство після Січневого повстання 1863 р., а отже, передбачала запровадження земського самоврядування та зрівняння в правах католицької церкви [12]. Проте, така поміркована позиція не дістала підтримки у більш радикально налаштованої більшості населення краю, тому до II Державної думи (20 лютого 1907 р. - 2 червня 1907 р.) представники польських аристократичних родин з Правобережної України не пройшли.

Кількість членів Територіального (Кресового) кола зменшилась до 10, з них "крайовців" у II Думі налічувалось 8. Вже 3 березня 1907 р. був ухвалений регламент Територіального кола, що змінило назву на "Коло депутатів поляків-конституціоналістів Литви і Русі" [13,5]. Консервативно налаштовані великі польські землевласники Правобережної України на з'їзді землевласників Південно-Західного краю, дозволеному владою з метою розколу польського руху, 27 серпня 1907 р. створили Польську крайову партію в Київській, Волинській і Подільській губерніях (Роlsкіе stronnictwo krajowe w gubemiah Kтjowskiej, Wofynskiej і Podolskiej). На наступному з'їзді був прийнятий устав партії, який був дозволений місцевою владою 22 листопада 1907 р. [14, 164 - 173]. Головою новоствореної партії було обрано Романа Даміана Сангушка. Партія діяла на монархічно - конституційних засадах, особливу увагу приділяла поліпшенню становища працюючих верств населення - офіціалістів, селян, ремісників, відстоюючи право надання землі у приватну власність селянам. "Крайовці" підтримували польські економічні, культурно-освітні та доброчинні товариства. Партія не мала свого друкованого органу і не мала значного впливу на суспільно - політичне життя польської громади Росії. Серед обраних до II Думи 14 поміщиків від трьох губерній Південно-Західного краю поляків не було [15, 59].

Керівники "крайовців" втілювали головну мету партії у своїх маєтках, тому перебували під постійним наглядом поліції, яка трактувала відкриття польських освітніх організацій у володіннях цих польських землевласників як вияв сепаратистських відцентрових тенденцій [16, 223, 216, 232].

Відхід "крайовців" від національної ідеї викликав гостру критику В. Грохольського, який виступав за єдність поляків західних губерній Російської імперії і Царства Польського. Моменти цієї критики постійно простежувалися на шпальтах газети "Dzienцik: Kijowski", редактором і співзасновником якої був В. Грохольський.

Отже, в основі дискусії між "крайовцями" та народними демократами стояло питання вибору національних чи територіальних пріоритетів у вирішенні польського питання. Крайова ідеологія як тактичне знаряддя у політичній боротьбі дістала підтримку на виборах у І Державну думу лише на Волині. У подальшому польський ліберально-консервативний рух Правобережної України, незважаючи на організаційне оформлення, не був представлений у Державній думі. Відмінність у польських суспільно-політичних та національних рухах найяскравіше виявлялася у їх функціонуванні в Російських Державних Думах. Вони різнилися цілями, метою та завданнями своєї діяльності.

Так, наприклад, польський ліберально-консервативний рух Правобережжя, побоюючись реакції російської влади, поступово відступив від національних гасел. Це пояснюється частково "крайовою" ідеологією, територіальним патріотизмом (Любов'ю до "малої Батьківщини"). Крайовці стверджували, що все корінне населення історичної Литви, незалежно від його етнічно-культурної приналежності, є "громадянами краю" і тим самим належить до однієї політичної нації. Вони створили Польську крайову партію в Київській, Волинській і Подільській губерніях, яка проголошувала курс на співпрацю і створення передвиборчих угод з іншими польськими партіями, якщо їхні програмні принципи не суперечили засадам крайової партії. Проти такого вияву консерватизму виступили націонал-демократи.

Потрібно зазначити, що націонал-демократи Правобережжя мали більшу підтримку. Вони проводили активну пропагандистську діяльність, їх погляди були зрозумілі патріотично налаштованій більшості населення краю, тому вони виграли вибори і до II Державної Думи, на відміну від польських аристократичних родин з Правобережної України. Такі ідеологічні розбіжності в середовищі польського думського представництва вносили деструктивний елемент у процес становлення та консолідації польського національного руху та зменшували шанси на здобуття польської автономії парламентсько - правовим шляхом.

Бібліографія

Warszawa, 1994.

11. Манусевич О. Я. Нариси з історії Польщі. - К., 1954. 12. Черкаська Н. Польська шляхта на Правобережній Україні початку XX ст. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www. nbuv. gov. ua/portal. 13. Dziennik Kijowski. - 1907. - № 52. 14. Центральний державних історичний архів України, м. Київ (далі - ЦДІАК України). - Ф. 442. - Оп. 636. - Спр. 647. - Ч. ІІ. 15. ЦДІАК України. - Ф. 442. - Оп. 637. - Спр. 545. 16. ЦДІАК України. - Ф. 276. - Оп. 1. - Спр. 304.

Поляки в Російській Думі: територіальне представництво та ідеологічні розбіжності

Похожие статьи