Незалежність України - гарантія геополітичної стабільності - Здобуття незалежності Україною

Останнє десятиріччя XX ст. увійде в історію вельми суттєвими геополітичними змінами. Для нас серед нових політичних реалій найсуттєвішою є творення Української незалежної держави з-поміж інших країн пострадянського простору. Утвердженню України як незалежної держави довший час протидіяли різні сили - як всередині країни, так і зовні. Тому прибічникам ідеї існування самостійної України доводиться збирати та наводити максимум аргументів, які б свідчили на їх користь та виправдовували існування незалежної України.

"Україна є великою європейською державою, яка відіграє значну роль в геополітичній розстановці сил на Євразійському континенті, і, відповідно, незалежність України - це важливий фактор геополітичної рівноваги та балансу сил у Європі та на пострадянському просторі" [34,С.63]. Враховуючи це, надзвичайно важливим та навіть необхідним є багатостороннє та детальне дослідження місця та ролі України у сучасних геополітичних стратегіях світового співтовариства. "Вивчення того, як саме ставиться міжнародна спільнота, і, особливо, держави-геополітичні гравці, до факту незалежності України, дозволяє вибудувати необхідну стратегію геополітичної поведінки для нашої держави у сучасному світі" [37,С.96]. На сьогоднішній час молода українська держава знаходиться у доволі складному становищі - як у внутрішньо-, так і в зовнішньополітичному.

Враховуючи такий стан справ, необхідним кроком є обгрунтування доцільності існування України як незалежної держави, спираючись на геополітичні концепції ХХ-ХХІ століть. Слід зауважити, що питанням про місце України на політичній карті Євразії займалися такі видатні вчені-геополітики як З. Бжезінський, С. Хантінгтон, Г. Кіссінджер, а серед вітчизняних вчених можна вказати М. Грушевського, Ю. Липу, С. Рудницького. Аналіз наукової спадщини цих мислителів дозволяє побачити та зрозуміти роль України у збереженні геополітичної стабільності на Євразійському континенті. "Теоретичне обгрунтування незалежності України на основі класичних концепцій геополітики дозволить нашій державі отримати важливий козир при виробленні власної геополітичної стратегії та тактики дій у ХХІ столітті"[39,С.85].

Така ситуація є надзвичайно небезпечною для української держави, вона загрожує порушенням територіальної цілісності України та навіть втратою нею державного суверенітету. "Більшість геополітичних концепцій ХХ століття прямо вказують на те, що могутність Російської імперії та СРСР залежала від українських територій"[38,С.299].З їх природними та людськими ресурсами. Відома фраза Бісмарка: "Могутність Росії може бути підірвана тільки відділенням від неї України" [29,С.26]. Відомий американський геополітик, теоретик "американської переваги" Збігнєв Бжезінський так описує крах радянської імперії: "Найбільш тривожним моментом виявилась втрата України" [42,С.168]. Поява незалежної держави України не тільки змусила всіх росіян переосмислити характер їх власної політичної та етнічної належності, але й позначила велику геополітичну невдачу Російської держави. "Незалежність України позбавила Росію її домінуючого положення на Чорному морі, де Одеса служила життєво важливим портом для торгівлі з країнами Середземномор'я і всього світу в цілому" [29,С.50]. Загалом, Бжезінський про роль України як складового чинника російської могутності висловлюється так: "Росія може бути або імперією, або демократією, але не тим і іншим одночасно... Без України Росія перестає бути імперією, з Україною ж, підкупленою, а потім і підпорядкованою, Росія автоматично перетворюється в імперію" [32,С.44]. Відповідно, амбіції російського державно-політичного керівництва щодо України стають зрозумілими. На основі цього час від часу відбуваються конфронтації внаслідок відстоювання обома сторонами своїх позицій.

Зрозуміло, що об'єктивна необхідність співробітництва все ж таки стимулює зближення двох держав, але цей процес гальмується претензіями російської політичної еліти на гегемонію в пострадянському просторі. "Принципова різниця в менталітеті спричиняє позицію росіян стосовно самих себе як до великодержавної нації, а стосовно українців - як до етносу вторинного, меншовартісного, неспроможного до самостійних політичних дій" [27,С.4].

Існують різноманітні прогнози щодо подальшого розвитку відносин між Україною та Росією. "Так, американський вчений Дж. Мірсхаймер вважає, що відносини між Росією та Україною склалися таким чином, що обидві країни готові розв'язати суперництво по питанням безпеки" [31,С.19]. Великі держави, які мають один спільний, протяжний і незахищений кордон, часто втягуються в протистояння через питання безпеки. Росія та Україна можуть побороти таку динаміку та співіснувати в гармонії, але це буде доволі незвичним розвитком ситуації. "Дж. Мірсхаймер фокусує увагу на лінії "цивілізаційного розлому", яка поділяє територію України на православну (східну) та уніатську (західну) частини" [32,С.79]. Такий підхід висуває на перший план можливість російсько-української війни. Виходячи з цього, Мірсхаймер робить висновок : " Україні варто мати ядерну зброю для противаги Росії" [30,С.14]. Опонентами такого підходу є представники іншого, так званого поліцивілізаційного підходу. Вони стверджують, що прямий конфлікт між росіянами та українцями є малоймовірним, враховуючи доволі тісні культурні та історичні зв'язки між Росією та Україною, а також те, що росіяни та українці сумісно проживають в обох країнах. Поліцивілізаційний підхід зменшує можливість війни між Україною та Росією до мінімуму, але підкреслює при цьому можливість розколу України. Автор теорії "зіткнення цивілізацій" С. Хантінгтон, аналізуючи такий варіант розвитку ситуації в Україні, пише: "враховуючи культурний фактор, можна припустити, що при такому розділі буде більше насильства, аніж при розділі Чехословаччини, але він буде набагато менш кривавим, аніж розвал Югославії" [29,С.40]. Подібні варіанти розвитку ситуації є для України неприпустимими, а тому нашій державі потрібно шукати шляхи мирного розвитку та співіснування з державами-сусідами.

Поява наприкінці ХХ століття на політичній карті світу незалежної держави Україна - це одна з найглобальніших геополітичних подій ХХ століття. Досягнення Україною суверенного статусу спричинило якісно нові зміни в регіоні Європи. "Був час, коли на Заході насторожено ставилися до факту незалежності України, вважалося, що необхідно робити вибір між Україною та Росією" [25,С.285]. Але згодом усі, а надто в Західній Європі та США, зрозуміли, що добрі відносини і з однією, і з іншою країною лише сприятимуть стабільності в Європі. Україна прагне адаптуватись до Європи на основі міжнародних документів - Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) (1975 p.), Паризької хартії для нової Європи (1990 p.), декларації "Виклик часові змін", ухваленої в липні 1992 р. на зустрічі лідерів країн-учасниць Гельсінського процесу, у якій брала участь й Україна.

"Виваженість зовнішньої політики України, її миролюбні засади, мирний характер перетворень у суспільстві підвищують рівень безпеки на континенті та сприяють становленню дієвіших відносин України з європейською сім'єю народів"[36,С.144]. "Відбуваються одночасні різновекторні, досить суттєві й далекосяжні за своїми наслідками події, які мають позитивне значення для зближення України з її європейськими сусідами" [36,С.167]. А в кінцевому результаті - досягнення рівноправних, відкритих, партнерських стосунків України з усіма її західними сусідами - країнами Європейського Союзу та США. "Особливість геополітичного становища України полягає в тому, що, будучи відкритою для інтеграції до Європи, вона, на відміну від інших країн Центральної та Східної Європи, змушена долати дві лінії поділу континенту, які виникли після другої світової війни. "Перша з них - межа між країнами колишнього Варшавського Договору й рештою Європи, що розмивається і зникає" [28,С.92]. "Друга - західний кордон колишнього СРСР, що часом сприймається як межа дуже неоднорідної та аморфної СНД, яка віддаляє Україну від її природних партнерів у Центральній та Східній Європі" [28,С.104]. Україна послідовно інтегрується до загальноєвропейської спільноти і розглядає поглиблення інтеграційних процесів на континенті як необхідну передумову створення системи глобальної безпеки, утвердження нового геополітичного простору, що відповідатиме вимогам ХХІ століття.

"Із прийняттям нашої країни до Ради Європи, Центральноєвропейської ініціативи та співпраці з іншими європейськими об'єднаннями з'явилися принципово нові можливості для застосування багатовікового досвіду демократичних держав Європи" [29,С.16]. "Які ж кроки необхідно здійснити для того, щоб Україна утримувала свою незалежність, і одночасно зайняла своє місце у Європейській співдружності?", - ставить на розгляд київській соціолог В. Паніотто. "Зрозуміло, що ці кроки повинна робити не лише Україна, але й ті зовнішні сили, які зацікавлені в збереженні української незалежності" [35,С.206]. Наприклад, З. Бжезінський вважає: "США, які прагнуть надання Україні статусу "гаранта демократії" на пострадянському просторі (розглядаючи Україну як інструмент стримання авторитарних імперських російських амбіцій), повинні енергійно приймати участь у визначенні європейського простору. А також у вирішенні таких відчутних для Росії питань як можливий статус України в європейській системі" [30,С.39].

Отже, "У таких умовах єдиний шлях збереження української незалежності - це інтеграція в систему колективної безпеки Заходу"[30,С.16]. Це не обов'язково повинно бути НАТО, хоча Північноатлантичний альянс є найбільш надійною системою захисту своїх учасників. "Мова може йти і про суто європейську систему безпеки, яка буде створена на основі Європейського Союзу"[31,С.85].

Похожие статьи




Незалежність України - гарантія геополітичної стабільності - Здобуття незалежності Україною

Предыдущая | Следующая