Ліквідація радянськими органами державної безпеки греко-католицької церкви

Проблема насильницької ліквідації греко-католицької церкви у Закарпатті стає дедалі більш актуальною у вітчизняній та зарубіжній історіографії, однак досі не може похвалитися такими ж глибокими науковими розробками, як зі знищення радянською владою УГКЦ у Галичині в 1939-1946 рр. Багато що залишається недослідженим, у першу чергу, через неповну джерельну базу. У науковий обіг сьогодні, здебільшого, уведено партійні та урядові документи, а також свідчення, спогади греко-католицького духівництва; тільки розпочалося опрацювання архівних кримінальних справ на репресованих у радянський період закарпатських священиків. Водночас поза межами наукового дискурсу залишаються внутрішні документи радянських органів державної безпеки, до компетенції яких безпосередньо відносилося проведення репресивних заходів проти греко-католицької Мукачівської єпархії в 1945-1949 рр. Насамперед, такий стан зумовлено закритістю впродовж тривалого часу та недоступністю для фахівців і широкого загалу документів з архівів колишнього КДБ. Їх опрацювання розпочалося тільки в роки незалежності України. Однак якщо сьогодні причини, перебіг, масштаби та наслідки репресивних заходів комуністичних каральних органів щодо УГКЦ в Галичині грунтовно висвітлено завдяки солідній документальній публікації на цю тему, то особливості проведення аналогічної операції у Закарпатті поки що залишаються білою плямою.

У цій статті автор спробував розкрити роль радянських органів держбезпеки у проведенні заходів щодо ліквідації унії у Закарпатті в 1945-1949 рр., базуючись на невідомих раніше документах зі справи "Рифи" (групової оперативної розробки греко-католицької церкви у Західній Україні), котра зберігається в ГДА СБУ та пройшла офіційну процедуру розсекречення в 2010 р. Відразу ж зазначимо, що з огляду на тривалу закритість для широкого загалу й, водночас, надзвичайну актуальність, ці документи потребують фахового археографічного видання за зразком того, як це було зроблено з іншими томами цієї справи, котрі стосуються ліквідації УГКЦ у Галичині, і які опубліковані у спеціальному збірнику.

Насильницьке "возз'єднання" Мукачівської греко-католицької єпархії з РПЦ у повоєнний період стало проявом державного еклезіоциду сталінського тоталітарного режиму проти самостійної конфесійної інституції, котра мала власні історичні корені й традиції. Поштовхом до розгортання репресій проти церкви стало звернення до Й. Сталіна, підготовлене в Мукачевому 18 листопада 1944 р. православними ієрархами Мукачівсько-Пряшівської єпархії на чолі з заступником єпископа Володимира (Раїча) й адміністратором єпархії ігуменом Феофаном (Сабовим), в якому група русофільських священиків від імені "російського православного народу" просила радянського вождя включити Закарпатську Україну (Карпатську Русь) до складу СРСР у формі "Карпаторосійської радянської республіки" . Лист був відповіддю на спростування главою Мукачівської грекокатолицької єпархії єпископом Теодором (Ромжею) сфальсифікованої радянською владою та приписаної йому статті-виступу 7 листопада 1944 р. в Ужгороді. Він, начебто, просив Й. Сталіна приєднати Закарпаття до УРСР. Поширення фальшивої заяви у пресі мало на меті після вступу Червоної армії відразу виявити ставлення греко-католицького владики до сталінського режиму, а відтак її спростування стало одним із приводів до початку переслідування церкви.

Уже 7 грудня 1944 р. до Москви відбула делегація православного духівництва Закарпатської України, яка передала згаданий сервільний лист особисто "вождеві всіх народів" і просила вивести православну Мукачівсько-Пряшівську єпархію з підпорядкування Сербській православній церкві та включити її до складу РПЦ. Водночас було висловлено прохання надати допомогу щодо "вилучення церков, церковних будинків і земельних ділянок від греко-католицької (уніатської) церкви Закарпатської України". Звернення та московський вояж православних священиків, на думку В. Фенича, стали поворотними в долі греко-католицької Мукачівської єпархії в повоєнний час. Після повернення делегації додому розпочався цілеспрямований наступ сталінського режиму на греко-католицьку церкву у Закарпатті, що здійснювався за допомогою вповноваженого у справах культів при Народній раді Закарпатської України Петра Лінтура та військради 4-го Українського фронту через генерала Л. Мехліса та полковника Г. Тюльпанова.

Уже наприкінці 1944 р. розпочалося адміністративне переслідування греко-католицької церкви та її священнослужителів за відмову єпископа Ромжи, членів капітули та окремих душпастирів підписати "маніфест про возз'єднання" Закарпаття з радянською Україною, що, зокрема, виявилося в насильницькому захопленні православними за підтримки червоноармійців

Греко-католицьких парафій на Мараморощині та стихійному поглинанні храмів по інших округах Закарпатської України.

Під час візиту єпископа Теодора (Ромжи) у супроводі каноніка О. Хіри та секретаря о. Пунька до штабу 4-го Українського фронту в Михайловцях 18-20 січня 1945 р. командувач фронту генерал армії І. Петров дав запевнення в підтримці церкви, натомість член військової ради генерал-полковник Л. Мехліс акцентував увагу на тому, що у СРСР не може існувати церква, найвище керівництво котрої перебуває поза межами країни, а тому греко-католики повинні прийняти юрисдикцію Московського патріархату. У повідомленні начальника політуправління 4го Українського фронту генерал-лейтенанта М. Проніна на адресу начальника Головного політуправління Червоної армії від 10 липня 1945 р. зазначалося, що ""аполітичність" греко-католицької церкви є тільки ширмою активного спротиву народному руху за возз'єднання Закарпатської України з радянською Україною", а, отже, в діях її священиків убачався "саботаж" роботи нових органів влади. Тому "максимальне послаблення впливу греко-католицької церкви та масовий перехід у православ'я є цілковито досяжним завданням, що значно зміцнило б Народну раду, а в результаті і радянську владу на Закарпатській Україні".

Перший робочий план керівництва органів держбезпеки УРСР із ліквідації греко-католицької церкви на території Закарпатської України, як частина загального плану агентурно-оперативних заходів НКВС-НКДБ республіки, було складено ще на початку 1945 р. і затверджено наркомом держбезпеки УРСР С. Савченком 8 лютого 1945 р. Згідно з ним, спочатку планувалося підпорядкувати місцевих греко-католиків митрополичій кафедрі у Львові, так як від моменту свого заснування на Ужгородській унії 1646 р. церква у Закарпатті мала окрему юрисдикцію Ватикану. Із цією метою під пильною опікою органів держбезпеки планувалося організувати поїздку делегації Мукачівської єпархії на чолі з єпископом Теодором (Ромжею) до Львова. Важливим завданням на початковій стадії вбачалося "очищення" церкви від проугорських і прочеських впливів та "елементів", а також формування своїх агентів впливу у середовищі вищого духівництва.

Згідно з первісними задумами, передбачалося проводити "возз'єднання" греко-католицької церкви з православною у Закарпатті паралельно та синхронно з відповідними заходами в Галичині. Однак, зважаючи на пізніше приєднання краю до СРСР (внаслідок підписання 29 червня 1945 р. в Москві радянсько-чехословацького договору), специфіку місцевої етноконфесійної ситуації, відсутність потужного націоналістичного підпілля, сильні позиції єпископа Ромжи, а також концентрацію уваги сталінського режиму на головній мішені своєї репресивної релігійної політики у Західній Україні УГКЦ, цей процес був уповільнений і розтягнувся на декілька років, до 1949 р., набувши, за висловом В. Фенича, форми "повзучої ліквідації" . Хоча, як уважає Ю. Волошин, зробити це у Закарпатті для радянської влади було значно простіше, ніж у Галичині, зважаючи

При РНК СРСР Г. Карпова щодо боротьби з католицизмом та ліквідації греко-католицької церкви (відповідно до вказівки Й. Сталіна і В. Молотова)" від 14 березня 1945 р. та лист Г. Карпова на адресу секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова з викладенням плану ліквідації греко-католицької церкви в УРСР та протидії впливу Ватикану від 20 квітня 1945 р. (див.: Нескорена церква: Подвижництво греко-католиків України у боротьбі за віру і державу / Упор. В. Сергійчук. К., 2001. С. 42-45). Це свідчить, що радянські органи держбезпеки "грали першу скрипку" в розробці та імплементації конкретних репресивних заходів проти греко-католицької церкви. на наявність тут православної єпархії зі своїми структурами, котра у жовтні 1945 р. перейшла в канонічну залежність до Московського патріархату, а вистояти, навіть організаційно міцнішій, греко-католицькій Мукачівській єпархії перед наступом державно-церковного альянсу було неможливо.

Греко-католицька церква у Закарпатті, на відміну від Галичини, не була опорою націоналістичного підпілля, тож її не можна було звинуватити в підтримці "буржуазного націоналізму". Утім, вона виступала чи не найбільшою перешкодою на шляху радянізації новоприєднаного краю, залишаючись оплотом традиційної культури його багатоетнічної спільноти. Тож, за сталінською логікою, її потрібно було знищити.

Наступний програмний документ, що стосувався ліквідації унії, було складено за декілька місяців після проведення 6-8 березня 1946 р. церковного псевдособору у Львові, який проголосив розрив із Ватиканом і "возз'єднання" УГКЦ із РПЦ. Уже 23 червня відповідний план на затвердження керівництва республіканського МДБ подав головний фахівець із релігійних питань, заступник начальника 2-го управління МДБ УРСР полковник С. Карін-Даниленко. У преамбулі зазначалося:

"Виходячи з того, що греко-католицька уніатська церква у Закарпатській області є іноземною масовою резидентурою на нашій території, а також ураховуючи той шкідливий вплив, який справляє на населення Ватикан через греко-католицьке духівництво, на основі досвіду ліквідації греко-католицької церкви у західних областях України, уважати необхідним ліквідувати греко-католицьку церкву у Закарпатській області УРСР шляхом возз'єднання її з Російською православною церквою".

Було накреслено декілька поетапних кроків у цьому напрямі: арешт єпископа Ромжи та вищих ієрархів єпархії (членів капітули, архідияконів), закриття духовних семінарій і більшості монастирів, обмеження кількості останніх до двох (по одному чоловічому й жіночому), позбавлення церкви її економічної бази шляхом проведення націоналізації та перерозподілу церковно-монастирських земель на користь малоземельних і безземельних селян, створення "агентурних передумов" для підготовки ліквідації греко-католицької церкви через вербування авторитетних уніатських священиків і мирян, проведення репресій у середовищі найбільш стійкого парафіяльного духівництва та схиляння священиків до переходу разом із вірними на православ'я, популяризація рішень Львівського "собору" з показом фільмів про "возз'єднання" тощо.

Після проведення успішної "возз'єднавчої" кампанії в Галичині, органи державної безпеки намагалися перенести "передовий" досвід у ліквідації греко-католицької церкви й у Закарпаття. Головного героя "возз'єднання" протопресвітера Г. Костельника планувалося відкомандирувати у край задля піднесення престижу й авторитету місцевої православної церкви. Після організації конвертації більшості греко-католицького духівництва за львівським зразком передбачалося скликати єпархіальний собор за участю колишніх греко-католицьких священиків і діючих православних, проголосивши на ньому рівняти план Г. Катуніна з наведеним тут документом, підготовленим полковником С. Каріним-Даниленком, що з'явився на декілька тижнів пізніше, то можна побачити, що останній був більш конкретизованим і системним. скасування Ужгородської унії 1646 р. та "возз'єднання" з РПЦ. Особливо цікава наступна постановка проблеми у плані, що свідчила про реальний статус православної церкви у сталінському СРСР:

"Перед скликання єпархіального собору поставити питання перед МДБ СРСР про необхідність спеціального звернення патріарха Московського і всея Русі Алексія до закарпатських уніатів із закликом про повернення "у лоно матері православної церкви"".

Після цього собор повинен був обрати православного єпископа "з числа перевірених агентів", якого відразу ж затвердить московський патріарх. Наприкінці документа зазначалося:

"Усі заходи щодо ліквідації греко-католицької уніатської церкви у Закарпатській області, ураховуючи досвід роботи у західних областях України, проводити поступово, із тим, щоб не викликати різкої реакції з боку віруючих уніатських приходів, а також суто конспіративно, виключаючи будь-які дії, що можуть розшифрувати участь у цій справі органів МДБ".

Доля цього варіанту плану невідома. У справі "Рифи" збереглася тільки його копія. Не знаємо навіть, чи затвердив його міністр С. Савченко. І, що найголовніше, не виявлено звітних матеріалів про його виконання. Очевидно, зважаючи на відмінні від Галичини місцеві етноконфесійні реалії, органи держбезпеки після консультацій із Радою у справах РПЦ при Раді Міністрів вирішили не форсувати проведення "возз'єднавчої" кампанії у Закарпатті, остерігаючись негативної реакції місцевого населення, що могло різко послабити соціальну базу радянської влади у краї, де вона тільки закріплювалася.

Тим часом, починаючи ще з 1945 р., безперервно велася пропагандистська кампанія з використанням підконтрольної сталінському режиму преси, спрямована на компрометацію греко-католицької церкви у Закарпатті та підготовку грунту для її подальшого злиття з РПЦ16. Паралельно, за рішенням союзних, республіканських, обласних органів влади, відбувалася націоналізація власності греко-католицьких парафій та передача її православній церкві. Зокрема, якщо у жовтні 1944 р. у краї налічувалося 88 православних і 463 греко-католицьких громад, то у другій половині 1946 р. 152 і 399 . Підтримка православних була одним з обов'язків місцевих партійних і радянських органів, чим часто зловживав призначений у жовтні 1945 р. новий адміністратор православної Мукачівсько-Пряшівської єпархії єпископ уманський Нестор (Сидорук), підбурюючи своїх священиків захоплювати греко-католицькі парафії разом з усім майном і створювати православні громади там, де їх раніше не було. У ході локальної "возз'єднавчої" кампанії 1945-1947 рр. було відібрано 73 греко-католицьких храми. Однак, як зазначалося з цього приводу в одному з документів органів держбезпеки, "цей рух не знайшов відповідної підтримки з боку місцевих органів самоуправління й поступово занепадав".

У 1947 р. розпочався новий етап наступу органів влади на греко-католицьку церкву у Закарпатті, що було, зокрема, пов'язано з початком реєстрації релігійних громад. Обласна влада ігнорувала заяви церковних комітетів, що фактично поставило конфесію поза радянським законом. Першим із новими реаліями зіштовхнувся василіанський Свято-Миколаївський монастир на Чернечій горі біля Мукачевого, котрий у березні 1947 р. передали православній єпархії, а понад 30 ченців, які відмовилися підписати заяву про перехід у православ'я, силами МДБ примусово перевезли в Імстичівський монастир на Іршавщині.

Процес націоналізації церковного майна та поглинання греко-католицьких парафій із боку РПЦ породив чимало конфліктів і нерідко супроводжувався опором душпастирів і вірних.

Зокрема, 14 квітня 1947 р. відбувся мітинг селян у с. Загаття на Іршавщині, які зібрали підписи під актом про відмову від отримання землі, націоналізованої в місцевого греко-католицького священика Марковича та переданої селянам, і повернення її останньому21. У с. Сокирниці на Хустщині 7-12 квітня 1947 р. було проведено збір підписів селян за повернення приміщення церкви, переданої 1946 р. за рішенням Закарпатського облвиконкому на користь РПЦ. Хоча окружний виконком дозволив греко-католицькому приходові провести богослужіння в колишньому храмі на Великдень, однак місцевий голова заборонив робити це, що викликало обурення селян22.

Подекуди доходило навіть до кровопролиття. 4 серпня 1947 р. у с. Верхня Апша на Тячівщині було вбито голову сільської ради, у минулому православного священика І. Черничка. У гірських місцевостях Закарпаття деякі греко-католицькі ієреї намагалися заручитися підтримкою націоналістичного підпілля, представники якого проникали сюди з іншого боку Карпат. У липні 1947 р. учасники боївки ОУН на чолі з окружним провідником "Богданом" за сприяння священика греко-католицької церкви у с. Колочава-Лази М. Бобика здійснили замах на голову тамтешньої сільської ради. Восени того ж року грекокатолицький священик С. Вербещук із с. Малий Раковець, що на Іршавщині, налагодив контакт із місцевою боївкою ОУН та надав її членам тимчасовий притулок у своєму помешканні. 24 листопада 1947 р. оунівці вбили голову Іршавського окружвиконкому, із вини якого за грати потрапив священик23.

Поряд із цим проводилася активна боротьба за збереження церковного майна. У січні 1947 р. капітула Мукачівської єпархії категорично відмовилася здати в "Облліт" книжки, що зберігалися в бібліотеці та духовній семінарії. Наступного місяця греко-католицьке духівництво на чолі з єпископом Ромжею проігнорувало постанову місцевих органів влади про передачу метричних книг у відання загсу. У відповідь на постанову

Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР про взяття на облік церковного майна, у червні 1947 р. капітула дала вказівку душпастирям заховати церковні цінності та не вносити їх у державні реєстри.

Співробітники органів держбезпеки проводили точкові арешти у середовищі греко-католицьких священнослужителів за звинуваченнями у співпраці з угорськими окупантами. Ще 1945 р. за гратами опинилися прелат-протоієрей Мукачівської єпархії Олександр Ільницький, о. Стефан Фенцик, ієромонах Теофан (Іван) Скіба, парохи о. Євген Ортутай, Міклош Монді, о. Рудольф Кабацій. У другій половині 1946 р. за сфальсифікованими обвинуваченнями було заарештовано та засуджено до різних термінів ув'язнення вісім греко-католицьких священиків (оо. А. Азарій, Т. Дурневич, М. Микула, І. Міня, І. Рабар, І. Попович, С. Уйгелі, К. Феделеш). У 1947 р. цей список поповнило ще вісім служителів культу (оо. М. Бобик, Ю. Гаджега, В. Іванчо, Ю. Іванчо, І. Кешеля, І. Лелекач, І. Міна, С. Попп) . Частина священиків, рятуючись від небезпеки, залишили свої парафії та емігрували. Однак загалом у внутрішніх документах вище партійно-радянське керівництво республіки, апарати вповноважених рад у справах релігійних культів і РПЦ при Раді Міністрів СРСР по УРСР не могли не визнати, що "у Закарпатській області рух до переходу в православ'я призупинено" .

Попри спроби місцевого партійно-радянського апарату ізолювати й залякати єпископа Теодора (Ромжу), останній постійно візитував парафії, закликаючи людей у проповідях непорушно зберігати вірність своїй церкві. До осені 1947 р. владика побував майже в усіх громадах краю, водночас віруючі відповідали масовим паломництвом до святих місць. Єпископ не звертав уваги на погрози влади та намагався обороняти церкву від нових економічних, адміністративних санкцій, покликаючись на конституційні гарантії свободи совісті у СРСР. Завдяки вагомому авторитету ієрарха, який зберігав єдність церкви, і незважаючи на прямі погрози духівництву з боку репресивних органів, до 1947 р. жоден із греко-католицьких священиків на Закарпатті не перейшов у православ'я27.

У липні-серпні 1947 р. республіканський уповноважений Ради у справах релігійних культів П. Вільховий підготував "План заходів по возз'єднанню греко-католицької (уніатської) церкви Закарпатської області УРСР із Російською православною церквою", який підписали союзні голови рад у справах РПЦ Г. Карпов та релігійних культів І. Полянський. Документ накреслював заходи "по лінії" церкви й держапарату та був погоджений керівниками закарпатських органів влади та державної безпеки. У ньому основний акцент робився на місіонерській діяльності православного духівництва у краї за допомогою Закарпатського братства з повернення греко-католиків у лоно РПЦ, що мало утворитися при православній Мукачівській єпархії, а також наголошувалося на друкованій та візуальній пропаганді, податковому тиску, проведенні подальшої конфіскації церковного майна (у першу чергу Ужгородського кафедрального собору з приміщенням резиденції греко-католицького єпископа) та передачі їх РПЦ, створенні окремих ініціативних груп уніатських священиків щодо переходу на православ'я тощо28. Однак не було визначено роль каральних органів, а саме від їх активізації залежав перехід до вирішального етапу ліквідації греко-католицької церкви у Закарпатті.

Вихід органів держбезпеки на арену боротьби з церквою ознаменувався вбивством єпископа Теодора. Більшість уповноважених за проведення "возз'єднавчої кампанії" на Закарпатті відзначали в доповідних записках, що владика залишається головним гальмом у проведенні у життя всіх накреслених заходів щодо ліквідації греко-католицької церкви. Так, обласний уповноважений у справах РПЦ І. Ромер прямо вказував, що єпископ Ромжа та його заступник о. Олександр Хіра виховують греко-католицьке духівництва й віруючих у "ворожому" радянській владі дусі, дозволяють собі провокаційні натяки, прямі "наклепи" на неї. Робився висновок:

"Єп. Ромжа і його заступник Хіра повинні бути негайно в тій чи іншій, найбільш зручній, формі позбавлені можливості продовжувати тягнути майже півмільйона радянських людей Закарпатської області до Риму. їх необхідно позбавити можливості продовжувати чинити антирадянську, антипатріотичну справу".

У написаному у січні 1947 р. звіті вповноваженого Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР по УРСР П. Вільхового передбачалося провести ряд організаційних, ідеологічних і репресивних заходів, зокрема стосовно єпископа Ромжи та його оточення. Звичайно, тут прямо не йшлося про фізичну ліквідацію владики. При цьому, що вказівка стосовно вбивства мукачівського єпископа, за спогадами керівника спецпідрозділу МДБ СРСР "Ф" (диверсія і терор) П. Судоплатова, походила від першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова, який після отримання відповідної санкції Й. Сталіна доручив міністрові державної безпеки УРСР С. Савченкові розробити спеціальний план.

В архіві СБУ не вдалося виявити жодного документа про причетність радянських каральних органів до ліквідації ієрарха, що доволі типово (адже досі не знайдено, наприклад, аналогічного підтвердження стосовно інших резонансних справ, зокрема вбивств Г. Костельника та Я. Галана). Тому дослідники досі змушені відтворювати хід подій за спогадами опального ветерана держбезпеки П. Судоплатова та іншими дотичними свідченнями. Отже, 27 жовтня 1947 р. за 10 км від Мукачевого на бричку з єпископом, котрий їхав після висвячення церкви у с. Лавки, налетів автомобіль марки "Студебекер". Владика зазнав важких поранень і був відвезений поштовою машиною до Мукачівської міської лікарні, де йому відразу зробили успішну операцію. Як писав у спогадах П. Судоплатов, "напад на Рожму було підготовлено погано: у результаті автомобільної аварії, організованої Савченком і його людьми, Ромжа був тільки поранений".

Виправити помилку доручили П. Судоплатову, який відразу прилетів до Ужгорода. На допомогу йому згодом прибули міністр державної безпеки УРСР С. Савченко та начальник токсикологічної лабораторії МДБ СРСР Г. Майрановський. Місцевий агент держбезпеки медсестра Одарка, нещодавно прийнята на роботу в лікарню, зробила прооперованому Ромжі смертельну ін'єкцію кураре, унаслідок чого 1 листопада 1947 р. за чверть до 1-ї год. владика помер34. Експертиза констатувала офіційну версію смерті єпископа: вона настала від набряку мозку, спричиненого ушкодженнями, що їх потерпілий зазнав під час аварії. Ієрарха поховали 4 листопада у крипті Ужгородського кафедрального собору35.

Характерно, що вже тоді не викликала сумніву причетність до смерті єпископа органів держбезпеки, породивши обурення навіть серед тих священнослужителів і віруючих, хто перейшов на православ'я. Показовим у цьому плані став лист православних єпископів Західної України до першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова, датований січнем 1948 р., в якому висловлювалося занепокоєння та обурення "всім уже відомим упланованим органами МДБ Закарпатської області нападом на тамтешнього єпископа католицької церкви Теодора Ромжу" та подавалася змальована пізніше у спогадах П. Судоплатова версія подій.

Після ліквідації авторитетного священнослужителя шлях до швидкого поглинання греко-католицької церкви було відкрито. Уповноважений Ради у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР по УРСР П. Ходченко не приховував свого задоволення з цього приводу, заявляючи, що "до цього часу головним гальмом в успішному проведенні місіонерської роботи православної церкви серед віруючих був глава цієї церкви єпископ Ромжа, значить, із його смертю це гальмо фактично усунуто".

Однак влада чомусь не поспішала, й до планомірних репресивних заходів органи державної безпеки повернулися лише на початку 1948 р. Під час наради в Києві під керівництвом міністра держбезпеки УРСР С. Савченка та за участю голови Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР І. Полянського, уповноважених Ради у справах РПЦ та релігійних культів при РНК СРСР по УРСР П. Ходченка й П. Вільхового 25 березня 1948 р. було погоджено новий, більш конкретизований варіант плану заходів з ліквідації греко-католицької церкви у Закарпатті. Як видно з порядку його розробки та затвердження, головним режисером і виконавцем операції виступали органи МДБ, а радянські та партійні структури забезпечували легальне прикриття й загальне керівництво. 31 березня схвалений першим секретарем ЦК КП(б)У М. Хрущовим план було направлено на затвердження міністрові держбезпеки СРСР генерал-полковникові В. Абакумову.

У преамбулі документа греко-католицька церква у Закарпатті та її духівництво обвинувачувалися в "підтримці" угорської окупаційної влади, "підривній антирадянській" діяльності "на користь іноземних розвідок", протидії "возз'єднанню" Закарпаття з УРСР, у боротьбі за включення краю до складу Угорщини або Чехословаччини та інших "тяжких злочинах". Зокрема у плані, підписаному міністром держбезпеки УРСР С. Савченком, із цього приводу зазначалося:

"З огляду на те, що греко-католицька уніатська церква у Закарпатській області УРСР проводить відкрито активну антирадянську роботу проти всіх заходів партії та радянського уряду, є, по суті, масовою іноземною резидентурою на нашій території, каналом антирадянського впливу Ватикану на віруюче населення й базою для іноземних розвідок, яким служить Ватикан, з метою протидії її ворожій діяльності греко-католицька уніатська церква повинна бути ліквідована".

У супровідній до плану доповідній записці на ім'я В. Абакумова очільник МДБ УРСР також був красномовним:

"Уніатське духівництво та його капітула, виконуючи антирадянські установки Ватикану, проводять активну антирадянську діяльність, використовуючи церковний амвон для відкритого поширення провокаційних і наклепницьких домислів про неминучість війни Англії та Америки проти СРСР, у результаті якої Закарпатська Україна, нібито, буде відокремлена від Радянського Союзу і включена до складу Угорщини або Чехословаччини. Поряд із цим підбурюють і провокують віруючих уніатів на організовані антирадянські виступи проти державних заходів, які проводяться у Закарпатській області, підтримують нелегальні зв'язки із закордонними антирадянськими організаціями".

Засобами для ліквідації греко-католицької церкви у Закарпатті визначалися, у першу чергу, репресії проти її керівництва та парафіяльного духівництва, адміністративне вилучення церковного майна й передача його РПЦ, проведення "виховної" роботи з греко-католицькими священиками щодо переходу добровільно/примусово в лоно російського православ'я. Саме від швидкості й сили "оперативного удару" органів МДБ по духівництву УГКЦ із метою поширення серед нього розколу, внесення дезорганізації, на думку співробітників держбезпеки, і залежав значною мірою подальший успіх усієї операції.

Помітне місце у плані ліквідації церкви відводилося організації "викривальної кампанії" у пресі, спрямованої на компрометацію духівництва ("зв'язки з окупантами") та пропагування ідеї "більш тісного єднання закарпатського народу з його братнім російським та українським народами, шляхом возз'єднання греко-католицької церкви у Закарпатті з російською православною церквою".

До цього планувалося залучити як уже використаних у Галичині діячів радянського письменника Я. Галана та "головного возз'єднувача" УГКЦ із РПЦ протопресвітера Г. Костельника, так і місцевих представників "із числа прогресивно налаштованої авторитетної уніатської інтелігенції". У затвердженому плані вже містився перелік членів капітули Мукачівської єпархії, архідияконів і деканів, приходських священиків по округах Закарпаття, яких планувалося заарештувати та притягти до кримінальної відповідальності за "шпигунську, зрадницьку й пособницьку діяльність на користь окупантів".

Цікаво, що за розпорядженням Ради Міністрів СРСР від 21 грудня 1947 р., яким було схвалено "Календарний план проведення заходів з ліквідації греко-католицької церкви у Закарпатській області УРСР" на 1948 р., механізмом для утвердження православ'я у краї мали стати організовані за галицьким зразком "ініціативні групи" греко-католицького духівництва та віруючих, які виявили б "бажання" "возз'єднатися" з РПЦ. Однак у плані, складеному МДБ УРСР, ураховуючи, очевидно, факт відсутності у середовищі закарпатського греко-католицького духівництва рівносильної Г. Костельникові постаті (його рясу "приміряли" о. Іренеєві Кондратовичу), від галицького сценарію відмовилися. Голова Ради у справах РПЦ при РМ СРСР Г. Карпов загалом погодився на запропонований чекістами план, унісши незначні корективи у його виконання (так, він наполегливо не рекомендував використовувати у Закарпатті для реалізації "возз'єднавчих" намірів протопресвітера Г. Костельника, скомпрометованого в Галичині), однак зазначив, що всі заплановані заходи повинні проводитися вкрай обережно43. На момент початку операції у краї налічувалося 372 греко-католицьких парафії (338 церков і 34 каплиць), 285 священиків, 7 монастирів і 82 монахів і монашок, об'єднаних у 31 деканат та 4 архідеканати44.

Для проведення підготовчої роботи з 6 по 26 квітня 1948 р. у Закарпаття відрядили групу оперативних співробітників МДБ УРСР на чолі з начальником відділу "О" підполковником Л. Готовцевим, його заступником капітаном І. Богдановим та начальником відділення відділу "О" капітаном К. Бріккером. Із 1 червня по 15 серпня 1948 р. у Закарпатті працювала інша група "фахівців" із церковних питань від МДБ УРСР у складі 12 осіб на чолі з тим самим І. Богдановим, до якої ввійшли найкращі оперативні працівники та керівний склад відділів "О" управлінь МДБ із різних областей УРСР45. За результатами їхньої роботи немає. Для розробки ворожого елементу з числа греко-католицького духівництва УМДБ завербовано 32 агента та 29 інформаторів. Із цього числа розшифрувалося перед єпископом Ромжею не менш як 20 чоловік" (див.: ГДА СБ України, ф. 65, спр. С-9113, т. 29, арк. 297-298). Цікаво, що серед греко-католицького духівництва вже під час проведення відпусту на свято Успіння в Мукачевому 28 серпня 1947 р. очевидці зауважили відступницьку поведінку оо. Іренея Кондратовича, Стефана Данієловича та Юлія Коссея (див.: Пушкаш Л. Кир Теодор Ромжа: Життя і смерть єпископа. С. 127-130). Відомо також, що в березні 1947 р. без особливого успіху "ініціативну групу" щодо "возз'єднання" грекокатолицької церкви з православною у Закарпатті намагався організувати перший заступник голови Народної Ради Закарпатської України Петро Сова (див.: БендасД. Репресії радянської влади проти греко-католицького духовенства на Закарпатті в 1944-1949 рр. С. 294).

На місцях було складено карту греко-католицьких та православних церков у краї, а також списки уніатських священнослужителів, визначено для арешту 24 з них (згодом ця цифра зросла до 40), заплановано заходи з компрометації капітули Мукачівської єпархії з використанням факту самогубства 31 березня 1948 р. члена капітули Г. Когута. Для реалізації останнього задуму підготували спеціальний план, схвалений начальником 2-го Головного управління МДБ СРСР генерал-майором Є. Пітоврановим під час його перебування в Ужгороді у травні 1948 р., що передбачав створення версії, нібито Г. Когут не покінчив життя самогубством, а був убитий членами капітули у зв'язку з тим, що він багато знав про кримінальні й політичні злочини ієрархів греко-католицької церкви у Закарпатті. Можливості для проведення такого роду фальсифікацій та маніпуляцій МДБ мало необмежені, тож зробити це було нескладно.

Водночас було суттєво посилено агентурно-оперативну роботу серед греко-католицького духівництва. Якщо станом на 20 квітня 1948 р. на оперативному обліку УМДБ по Закарпатській області перебувало 110 священиків, 18 уважалися агентами та 14 інформаторами, то наприкінці липня агентурно-інформативний апарат по уніатській церкві становив 212 осіб, у тому числі 62 священика, а на оперативному обліку вже стояв 151 служитель культу (на решту 130 було відкрито спостережні справи) . Чим далі просувалася операція з ліквідації церкви, тим швидше зростали відповідні цифри. Органам МДБ за короткий період удалося насадити свою агентуру та інформаторів як серед духівництва, так і серед вірних греко-католицької церкви по всіх округах Закарпаття. Загалом у 1948-1949 рр. до операції зі знищення церкви органи МДБ залучили 575 осіб агентурно-інформативного апарату, з яких 79 із духівництва та 496 з активу парафій. За підсумками поїздки у Закарпаття у квітні 1948 р. заступник начальника відділу "О" капітан І. Богданов склав доповідну записку на ім'я міністра державної безпеки УРСР С. Савченка, в якій критично оцінив реалістичність виконання деяких заходів, передбачених березневим планом із ліквідації греко-католицької церкви. На його думку, існували принаймні три моменти, реалізація яких могла викликати, з однієї сторони, украй негативну реакцію з боку населення й бути використаною Ватиканом для посилення "антирадянської пропаганди", а з іншої визначити весь хід кампанії з ліквідації греко-католицької церкви та поставити під сумнів перспективи її "возз'єднання" з православ'ям. Серед цих проблемних питань називалися передвчасний арешт членів капітули Мукачівської єпархії, передача приміщень капітули та кафедрального собору в Ужгороді на користь православного єпископа, а також відсутність надійної кандидатури серед греко-католицького священства на посаду голови руху за "возз'єднання" з РПЦ. Зокрема, виселення членів капітули та передача приміщень кафедрального собору православному єпископові могло бути розцінене вірними як гоніння радянської влади на греко-католицьку церкву та викликати серію виступів і бойкотів у парафіях, що ще більше підняло б авторитет духівництва в очах пастви та створило б ореол мучеників50. Зважаючи на викладені перестороги й відсутність на той час значної "агентурної передумови" у середовищі грекокатолицьких священиків, радянським органам довелося дещо призупинити процес нищення УГКЦ у Закарпатті.

Незважаючи ні на що, посилювався адміністративний тиск на церкву. У квітні 1948 р. було закрито 2 чоловічих монастирі ордену Св. Василія Великого у с. Малий Березний на Великоберезнянщині та у с. Бороняво на Хустщині (ченців переселили в Імстичівський монастир на Іршавщині). У квітні було здійснено передачу 4 парафій православній церкві, у серпні оформили передачу ще 14, а до 1 січня 1949 р. кількість храмів, які від грекокатоликів перейшли у власність РПЦ, становила 31. В окремих місцевостях (села Дубове та Ганичі на Тячівщині, Шелестово на Мукачівщині) було зафіксовано виступи духівництва та віруючих проти конфіскацій. У червні 1948 р. остаточно призупинили функціонування греко-католицької духовної семінарії, офіційно закритої ще 26 листопада 1946 р. за рішенням Закарпатського облвиконкому, однак вона продовжувала діяти в підпіллі під виглядом курсів церковного хору.

У червні 1948 р. через Раду у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР та Московський патріархат була проведено "операцію заміщення" на голову православної Мукачівсько-Ужгородської єпархії замість пасивного єпископа Нестора, який не продемонстрував особливих успіхів на "місіонерській ниві" серед греко-католицького духівництва, було призначено архієпископа львівського й тернопільського Макарія, на допомогу котрому мали прибути 50 православних священиків зі східних областей УРСР (усі перебували "у зв'язку" з МДБ). Під час вступу в єпархію архієпископ звернувся до духівництва та віруючих обох конфесій, закликавши їх до "духовного об'єднання в єдиній православній церкві шляхом возз'єднання греко-католиків із православ'ям".

Окрім цього, органи держбезпеки визначили кандидатури 15 греко-католицьких священиків, "прогресивно налаштованих" щодо РПЦ і готових перейти на православ'я. Число останніх під впливом широкого арсеналу "засобів переконань" органів МДБ стрімко зростало. Зокрема, у серпні 1948 р. готових до конвертації було вже 37. Усе це відбувалося під акомпанемент державної пропаганди, яка невпинно "викривала" "реакційну роль уніатської церкви", "антинародну діяльність", "запроданство" і "зрадництво" її духівництва, виступала за "повернення" грекокатоликів "у лоно матері Російської православної церкви" .

У цей же час здійснювалися підготовчі заходи для обезголовлення греко-католицької церкви у Закарпатті через арештчленів капітули М. Мурані, О. Хіри, Т. Когутича, В. Хоми, Ф. Мішкольці, В. Пушкаша, секретаря капітули Березная та священика кафедрального собору в Ужгороді В. Желтвая. Органам МДБ на основі донесень агентури було відомо, що єпископ Теодор (Ромжа), готуючись до радянських репресій проти церкви, ще у грудні 1945 р. таємно висвятив прелата-каноніка Олександра Хіру на свого наступника. У разі арешту останнього капітулу Мукачівської єпархії мав очолити канонік Т. Когутич, якого, своєю чергою, мав замінити В. Хома. Зважаючи на це, після проведення арештів членів капітули планувалося призначити на посаду легального адміністратора греко-католицької церкви агента МДБ із числа авторитетних уніатських священиків. Цим кроком передбачалося паралізувати діяльність альтернативних нелегальних церковних центрів, ослабити реакцію на репресії проти вищого духівництва як серед віруючих у Закарпатті, так і за кордоном, домогтися призначення на посади архідияконів і деканів, із погляду МДБ, "прогресивно налаштованих" священиків, які виявили себе прихильниками "возз'єднання" з РПЦ, і, таким чином, їхніми ж руками провести ліквідацію греко-католицької церкви та її "возз'єднання" з православною.

Однак успіхи органів держбезпеки у вербуванні священиків та схилянні їх до співпраці з владою у ліквідації УГКЦ на той час не були надто переконливими, щоб провести таку складну багатоходову операцію. У спецдонесенні від 31 липня 1948 р. начальника управління МДБ по Закарпатській області полковника Б. Чернецького та начальника відділу "О" МДБ УРСР капітана І. Богданова повідомлялося про "значну активізацію антирадянської діяльності з боку членів капітули та інших авторитетів греко-католицької церкви, спрямовану на зміцнення позицій католицизму та виявлення спротиву у проведенні оперативних заходів радянських органів".

Тут наводилася інформація про те, що капітулярний вікарій о. М. Мураній видав письмову вказівку духівництву чинити спротив заходам радянської влади проти націоналізації церковного майна та передачі греко-католицьких парафій на користь православної єпархії, протестуючи з приводу таких фактів перед вищими органами влади УРСР та СРСР. Також ішлося про те, що капітула встановила жорсткий контроль за власним кліром, інструктуючи священнослужителів перед кожним викликом до органів влади та держбезпеки й вимагаючи звітності за кожним таким фактом. У результаті високої внутрішньої дисциплінованості та згуртованості Мукачівської єпархії зривалися спроби органів МДБ завербувати окремих душпастирів, які відразуж повідомляли про це вищих за саном священнослужителів.

Зважаючи на викладене, автори документа пропонували здійснити оперативні заходи з компрометації О. Хіри та М. Муранія шляхом виклику їх на нетривалі допити й наступного арешту священнослужителів, проти яких у МДБ були докази "антирадянської діяльності", радника капітули Л. Пушкаша, мукачівського архідиякона Є. Дулишковича та декана І. Кампова. Також передбачалося поширити фальшиву версію, що останні опинилися за гратами внаслідок "здачі" їх на допитах О. Хіри й М. Муранія.

Поряд із виявом відчайдушної стійкості та опору заходам радянської влади керівництво єпархії чітко усвідомлювало свої невисокі шанси на успіх у протистоянні зі сталінським режимом. Агентура, зокрема, фіксувала розпачливі настрої каноніка-прелата О. Хіри:

"Я невільно доходжу до переконання, що незабаром всім нам вдарять по голові. Історія показує, що всередині СРСР ніякої значної позитивної діяльності вести неможливо. Тому я вважаю повністю актуальним серйозно зайнятися відправкою людей за кордон".

Водночас більшість греко-католицьких священнослужителів були готовими до кінця відстоювати свою віру, про що також свідчать документи органів МДБ. Так, священик із с. Голубинне на Свалявщині о. Грабар, виступаючи з проповіддю перед вірними, закликав їх:"Тримайтеся за свою католицьку віру, не переходьте у православ'я. Будуть мучити вас, говоріть, що ви віруючі, але у православну церкву не переходьте!".

Архідиякон Мукачівського округу о. Є. Дулишкович заявляв: "Ми до останнього священика будемо відстоювати свою віру, і прийде час, коли всі ми, діти Господа, будемо жити єдиною сім'єю Христовою".

"Духовенство віддає собі звіт у тому, що греко-католицька церква в умовах радянської влади не може довго проіснувати, наступив її кінець, але більшість священиків при будь-яких обставинах у православ'я не перейдуть, так як сподіваються на майбутню війну і перемогу англо-американського блоку над СРСР, що буде означати перемогу католицизму на православним Сходом.

Щоби не наражати себе на небезпеку, більшість священиків у випадку подальшого натиску на греко-католицьку церкву залишить службу в церкві і перейде на громадянську роботу", - зазначалося в оперативному звіті МДБ за 9 листопада 1948 р.59 У другій половині 1948 р. темпи проведення заходів щодо ліквідації греко-католицької церкви у Закарпатті дещо вповільнилися, утім вони різко активізувалися на початку наступного року. У 1948 р. було заарештовано 12 греко-католицьких священиків, а з початку реалізації операції усього 8, хоча планувалося 40.

Із 1 по 15 жовтня 1948 р. у Закарпатті перебував уповноважений Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР по УРСР П. Вільховий, який у доповідній записці на адресу вищих державних та партійних органів ратував за прискорення кампанії з ліквідації греко-католицької церкви у краї.

"Якщо у 1946-1947 рр. цей захід уважався передчасним, то зараз це питання настільки визріло, що необхідно його вирішити в найближчі один-два роки", - писав він. Автор звертав увагу на нерішучість і зволікання православного екзархату УРСР і священиків, направлених для проведення "місіонерської роботи" у Закарпаття з інших областей республіки (всього у жовтні 1948 р. прибуло лише 5 із 50 запланованих), звинувачував місцеву владу та засоби інформації в байдужості до справи "возз'єднання". Київський уповноважений згадував, принаймні, про один успіх: потенційне навернення на православ'я греко-католицького священика з с. Сторожниця на Ужгородщині Іренея Кондратовича, якого пропонував активно використати в інтересах реалізації планів з ліквідації церкви.

6 жовтня 1948 р. до П. Вільхового звернулися члени капітули греко-католицької Мукачівської єпархії М. Мурані та О. Хіра з приводу незаконного виселення каноніків із міських приміщень, передачі храмів і церковного майна на користь православної церкви, перспектив реєстрації греко-католицької конфесії у СРСР, прав душпастирів відправляти служби у сусідніх приходах, а також обіймати державні посади. У відповідь уповноважений Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР по УРСР заявив, що "греко-католицька церква вороже ставиться до радянської влади, народ вимагає повернення до "старої релігії", а тому уніатську церкву не будуть реєструвати".

Стосовно передачі на користь РПЦ парафій Мукачівської єпархії, націоналізації її майна, то, за словами П. Вільхового, це було цілком законним кроком, що мав на меті "відновлення історичної справедливості" повернення власності, нібито колись відібраної уніатами у православних.

У зв'язку з викладеним пропонувалося скликати в Москві об'єднану нараду працівників Рад у справах релігійних культів та у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР за участю вповноважених ради в УРСР П. Вільхового й П. Ходченка та обласних уповноважених Распутька, Шерстюка для обговорення й координації заходів із ліквідації греко-католицької церкви у Закарпатті. По лінії РПЦ із цією метою передбачалося посилити "місіонерську роботу" серед закарпатських греко-католиків, а по лінії сектору преси ЦК КП(б)У пропагандистську активність задля відповідної підготовки місцевої громадської думки. Окрім цього, автор просив добитися негайного виконання рішення про передачу резиденції капітули греко-католицької Мукачівської єпархії та кафедрального собору в Ужгороді на користь право-славної єпархії й дозволити вповноваженому Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР по УРСР самостійно ухвалювати рішення щодо передачі дочірніх греко-католицьких церков православним без відповідної санкції з боку ради.

Після ознайомлення з доповідною запискою свого колеги республіканський уповноважений РСРПЦ П. Ходченко повідомив про недоцільність подальшого обговорення планів щодо Закарпаття, оскільки на 10 грудня 1948 р. передбачався приїзд до Києва голови цієї ради Г. Карпова. Той збирався особисто ознайомити обласних уповноважених "із новими настановами щодо питання православної церкви й культів", і тоді ж збиралися виробити пропозиції стосовно прискорення ліквідації грекокатолицької церкви у Закарпатті.

На початку 1949 р. сталінський режим перейшов у генеральний наступ. Конфіскацію останніх церковних твердинь поєднали з жорстким тиском на духівництво стосовно переходу у православ'я, репресіями та арештами священнослужителів, провокаціями. Для допомоги у проведені заходів до краю відкомандирували групу оперативного складу відділу "О" республіканського та обласних управлінь МДБ УРСР у складі підполковника В. Савочкіна, лейтенанта В. Калашникова, старшого лейтенанта Кушнаренка, лейтенанта М. Хорькова та старшого лейтенанта Білаша. Окрім цього, тут із минулого року проводив свою роботу заступник начальника відділу "О" МДБ СРСР І. Богданов.

25 січня 1949 р., відповідно до постанови Закарпатського облвиконкому та за підтримки органів МДБ і МВС, було проведено передачу мукачівського Успенського собору у відання православного єпископа. У ніч на 26 січня чекісти здійснили арешт настоятеля храму мукачівського архідиякона о. Євменія Дулішковича, який опирався передачі та категорично відмовлявся перейти у православ'я. Новий господар архієпископ Макарій відразу підніс у сан протоієрея собору першого конвертита о. Стефана Данієловича. За ним пішов о. Іван Сливка разом зі своїми парафіями у селах Нижня й Верхня Визниця, Нижній Клиновець Мукачівського округу. Цього ж дня православна єпархія поглинула церкву у с. Росвигово (тепер частина Мукачевого), священики якої оо. Дудинський і Штець не захотіли перейти у православну віру65.

Оцінюючи наслідки першого потужного "оперативного удару" по УГКЦ у Закарпатті, органи МДБ не без перебільшення відзначали зрушення ситуації з мертвої точки:

"Уніатське духівництво, уважаючи до цього становище грекокатолицької церкви на Закарпатті "непорушним", починає втрачати попередню упевненість у силі впливу католицизму на віруючих і шукає вихід із наявного становища. Більшість зі священиків, у тому числі й члени капітули, заявляють, що настав час ліквідації унії, та у зв'язку з переходом у православ'я Данієловича і Сливки священики висловлюють наміри про возз'єднання з православною церквою".

Далі наводилися відібрані чекістами приклади висловлювань віруючих та ієреїв, які свідчили про їх схиляння в бік православ'я. Утім, водночас цитувалися й висловлювання священиків, котрі заявляли про свою готовність іти до кінця за власну віру. Так, душпастир о. Степан Тиводар, який служив в Успенському соборі Мукачевого, у розмові заявив, що "краще загине, аніж перейде у православ'я". Найбільш цікава у цьому контексті зафіксована радянською агентурою реакція капітулярного вікарія о. М. Мурані на конфіскацію мукачівського храму:

"Ліквідація унії на Закарпатті буде проведена порівняно легко з огляду на невелику чисельність духівництва, із яких 80 чоловік уже не працюють, 50-60 чоловік арештують і засудять за їхню політичну неблагонадійність, 50-60 чоловік шляхом терору влади змістять із посад, а решту на протязі короткого часу викличуть і запропонують прийняти православ'я... Я чув, що прийшов наказ ліквідувати греко-католицьку єпархію, і державна влада швидко ліквідує її. Ми зараз перебуваємо на кінці своєї діяльності".

Поряд із цим о. Мурані рекомендував духівництву не занепадати духом, не покидати греко-католицьку віру, а у крайньому випадку залишити церкву та перейти на "громадянську роботу". Водночас канонік о. Т. Когутич заявляв:

"Так, сумна наша доля: ліквідація на носі. Дивно, як могла нас терпіти радянська влада чотири з половиною роки, тоді як вона могла нас ліквідувати разом з Львівською митрополією".

Станом на 9 лютого 1949 р. у Закарпатті від греко-католиків до православних перейшло 44 церкви, було закрито 13 каплиць, на православ'я конвертувалися 9 священиків (із 37, намічених органами МДБ), натомість 11 залишили церковне служіння, перейшовши на мирську роботу. Серед 275 священнослужителів "в агентурну розробку як антирадянський елемент" було взято 188 осіб, заарештовано 13, готувалися арешти ще 2 5 68.

10 лютого 1949 р. із санкції міністра державної безпеки УРСР С. Савченка за гратами опинився канонік-прелат О. Хіра, у приміщенні якого було знайдено два документи від 30 травня 1947 р. з підписом і печаткою покійного єпископа Теодора (Ромжи), якими підтверджувалося, що у випадку його відсутності канонік призначався генеральним вікарієм і наступником69. 16 лютого 1949 р. представники міської влади у супроводі співробітників МДБ узяли під контроль Ужгородський кафедральний собор та резиденцію греко-католицької єпархії, передавши їх на основі рішення Закарпатського облвиконкому від 25 липня 1947 р. у відання РПЦ. Новим настоятелем було призначено конвертита о. Іренея Кондратовича, який ще 9 лютого 1949 р. написав заяву про перехід у православ'я. Наступного дня православна громада Ужгорода заволоділа й греко-католицькою церквою на Цегольні. Щоб паралізувати реакцію духівництва та віруючих, органи держбезпеки задіяли весь наявний в обласному центрі агентурний апарат по уніатській церкві. Ще за два тижні до захоплення єпископської резиденції капітулярний вікарій о. М. Мураній начебто погодився на співпрацю з МДБ (хоча при цьому відмовився перейти у православ'я) і на прохання чекістів 16 лютого 1949 р. підписав звернення до греко-католицького духівництва Закарпаття (розіслане 18 лютого), в якому оголосив про ліквідацію єпархіального управління та розпуск капітули. На думку о. Д. Бендаса, о. Мурані не писав згаданого листа, оскільки його "стиль не відповідав рівню людини з вищою духовною освітою, що звикла готувати ділові документи".

Те, що залучення М. Мурані до співпраці з органами МДБ було радше формальним, аніж реальним, підтверджується його подальшими стосунками з радянською владою. Після категоричної відмови перейти у православ'я й "зайняття" ним, як відзначалося в документах МДБ, "явно ворожої щодо православної церкви лінії, чим негативно впливав на хід возз'єднання з православ'ям уніатського духівництва", 24 червня 1949 р. його заарештували та відправили в Київ, де 1951 р. він був засуджений до 10 років таборів.

Таким чином, органам МДБ за допомогою агентурно-оперативних заходів удалося фактично припинити існування грекокатолицької Мукачівської єпархії й тепер залишалося тільки зафіксувати ліквідацію УГКЦ формально як вияв "волі духівництва та народу".

Начальник Управління МДБ по Закарпатській області полковник Б. Чернецький разом із заступником начальника відділу "О" МДБ УРСР майором І. Богдановим із задоволенням повідомляли своєму керівникові генерал-лейтенантові С. Савченку: "Проведенням цих основних заходів у загальному процесі ліквідації уніатської греко-католицької церкви було паралізовано діяльність керівного складу греко-католицької церкви, внесено дезорганізацію в ряди духівництва і створено передумови для возз'єднання уніатських священиків із російською православною церквою".

Менш ніж за два місяці після "саморозпуску" капітули різко зросла кількість конвертованих священиків (з 9 до 27) і конфіскованих греко-католицьких храмів (з 44 до 64). Що цікаво: першими навернулися уніатські священики, які перед тим дали згоду на співпрацю з органами МДБ й були використані для проведення ліквідаційних заходів щодо Мукачівської єпархії. У лютому заарештували 7 священнослужителів, у тому числі титулярного каноніка, декана греко-католицької церкви у Хустському окрузі о. М. Русинка, доктора канонічного права о. Д. Поповича, о. Й. Кампова (м. Берегове), о. П. Лозана (с. Дідово на Берегівщині), о. М. Тербака (с. Імстичово на Іршавщині), о. Івана Карпинця (с. Фанчиково) та ін.75

Документи МДБ свідчать, що переведення греко-католицьких парафій у православ'я відбувалося також за допомогою агентурних та інформаційних "джерел" чекістів у середовищі як духівництва, так і віруючих. Зокрема, в одній із парафій після арешту греко-католицького душпастиря за допомогою завербованих священиків серед пастви було проведено "роз'яснювальну роботу" щодо необхідності переходу у православ'я, після чого до архієпископа Макарія вирушила делегація на чолі з одним із них, прохаючи прийняти приход до складу РПЦ і призначити його настоятелем місцевої громади76. За подібною схемою відбувалося "возз'єднання" в більшості округів Закарпаття.

До цього додавався шалений адміністративний тиск. У березні всім священикам, що залишилися на волі й не "возз'єдналися" з РПЦ, було заборонено відправляти служби, а всі грекокатолицькі церкви в адміністративному порядку закрито77. Станом на 20 березня 1949 р. ліквідовано 148 уніатських приходів, з яких у відання православної церкви перейшло 135 храмів, 13 каплиць було закрито, а також оформлено перехід 60 священиків у православ'я.

5 квітня 1949 р. під пильною опікою МДБ більшість деканів благочинних округів підготували й ухвалили "Звернення до всечеснішого духовенства і всіх набожних вірних греко-католицької церкви на Закарпатті" , в якому зазначалося: "Керівництво греко-католицької церкви на Закарпатті не змогло оцінити всю важливість цього історичного моменту [...] і намагалося зберегти в нашому народі унію, це насіння незгоди й роздору, спадщину часів нашої неслави і неволі". 8 квітня документ затвердили на нараді священиків-активістів, що складалася з колишніх греко-католицьких архідияконів, деканів, настоятелів головних парафій і соборів єпархії своєрідна закарпатська "ініціативна група з возз'єднання з православною церквою" (всього 14 підписів) . Оприлюднення цього звернення стало, на думку В. Фенича, вирішальним у подальшій долі греко-католицької церкви у Закарпатті, суттєво прискоривши "возз'єднавчу кампанію", його можна розцінювати як інституційний захід, подібний до тих, що відбулися у Львові (1946 р.), Блажі (1948 р.) чи Пряшеві (1950 р.) .

Від початку 1949 р. й до травня кількість ліквідованих парафій, за оцінками МДБ УРСР, становила 259 (із них 242 передано на користь РПЦ, 17 закритих каплиць), священиків, що перейшли у православ'я, було вже 100 осіб, 10 відмовилися від духовного сану, 24 заарештовано, 8 померло. У цей час у Закарпатті залишалося 113 уніатських церков (із 372) та 128 священнослужителів (із 275), котрі не "возз'єдналися" . В одному з документів органів держбезпеки йшлося:

"[...] найбільш реакційна частина уніатського духівництва, усупереч бажанню віруючих уніатів, протидіє переходу у православ'я. Багато з цих уніатських священиків, не бажаючи переходити у православ'я, залишають свої приходи і виїжджають в інші округи Закарпаття, де намагаються тимчасово влаштуватися на різного роду роботи (рахівниками, бухгалтерами різних артілей і підприємств, обліковцями на лісозаготівлях). Інша частина цієї категорії уніатських священиків, залишаючись на місцях, намагається будь-якими засобами перешкоджати духівництву та віруючим уніатам до переходу у православ'я".

3 серпня 1949 р. міністр державної безпеки УРСР С. Савченко відрапортував московському керівництву про завершення операції з остаточної ліквідації греко-католицької церкви у Закарпатті "по лінії" органів МДБ. За його даними, унаслідок проведених агентурно-оперативних заходів із 372 уніатських церков у руках РПЦ опинилися 355, було закрито 17, кількість священиків, які конвертувалися на православ'я, становила 116 із 275, 10 відмовилися від духовного сану, 45 було заарештовано, 8 померло. Водночас у ході проведення репресивних акцій ліквідовано 3 "антирадянських групи" з числа уніатського духівництва в Мукачівському (оо. Є. Дулишкович, С. Тиводар, А. Бицков), Свалявському (оо. А. Грабар, Д. Дребітько, А. Станканинець) та Берегівському (оо. І. Кампов, Н. Голожняй та ін.) округах, заарештовано 11 осіб. Таким чином, не "возз'єднаними" з православною церквою залишилося 96 священнослужителів, які опинилися без парафій. 13 із них були особами похилого віку, 11 ще до проведення "возз'єднання" залишили свої парафії та влаштувалися на світську роботу, 7 проживали в Імстичівському монастирі, а 65 священиків ніде не працювали84. У 1950 р. було закрито останній у краї греко-католицький Імстичівський монастир85.

За даними о. Д. Бендаса, у липні 1949 р. дали свою згоду на віровідступництво всього 4 греко-католицьких священика, у серпні стільки ж, у вересні та у грудні по 1. У 1950 р. цим шляхом пішло ще 8, а 27 червня 1950 р., коли змусили підписа-

Ти відозву про перехід у православ'я 85-річного о. Володимира Стріпського, перехід греко-католицького духівництва на православ'я повністю припинився, хоча арешти тривали до 1951 р. За весь радянський період у Закарпатті було заарештовано 124 греко-католицьких священнослужителя (40% від складу єпархіального духівництва), із них 28 померли в тюрмах і таборах.

На відміну від Галичини, у Закарпатті радянська влада обійшлася навіть без інсценізації "собору", що було пов'язано з потужним опором "возз'єднанню" місцевого греко-католицького духівництва. Тому обмежилися оголошенням про ліквідацію унії у краї (за словами православного архієпископа Макарія, це стало "торжеством православ'я") під час відзначення свята Успіння Пресвятої Богородиці 28 серпня 1949 р. на Чернечій горі біля Мукачевого. На літургії за присутності представників РПЦ зі Львова та Києва, конвертованих закарпатських священиків о. Іреней Кондратович відзначив, що "з дня 28 серпня 1949 року на Закарпатській Україні перестала існувати церковна унія закарпатського духовенства з Римом, бо вона була протинародним історичним актом", а архієпископ Макарій підбив підсумки "возз'єднання" грекокатолицької Мукачівської єпархії з РПЦ і наголосив на "історичному значенні" ліквідації унії. На підставі цих виступів влада офіційно стверджувала, що Ужгородську унію 1646 р. скасовано й усе Закарпаття перейшло на православ'я під опіку Московського патріархату.

Голова Ради у справах РПЦ Г. Карпов уже 24 вересня 1949 р. в таємному листі на адресу Й. Сталіна, В. Молотова, Г. Маленкова, К. Ворошилова та М. Суслова тріумфально повідомляв, що "вказівки уряду стосовно ліквідації церковної унії, тобто грекокатолицької церкви, виконано. Уніатську церкву, котра існувала в п'яти областях УРСР (Львівській, Дрогобицькій, Станіславській, Тернопільській і Закарпатській) та перебувала в підпорядкуванні папи римського, до серпня місяця цього року ліквідовано шляхом її возз'єднання з російською православною церквою. Ліквідації унії приділяли велику увагу Рада Міністрів УРСР, ЦК КП(б)У, особисто товариш М. С. Хрущов. Значні та суттєві заходи здійснили органи МДБ СРСР".

Утім, ще 1950 р., попри офіційну ліквідацію, греко-католицька Мукачівська єпархія продовжувала діяти "в катакомбах". Вона налічувала 95 священиків, які до 1953 р. найбільшу активність проявляли на Іршавщині та Виноградівщині.

Таким чином, від стихійного початку "возз'єднавчої кампанії" (1945 р.) й до "торжества православ'я" у Закарпатті (серпень 1949 р.) органи держбезпеки відігравали вирішальну роль у системі заходів щодо ліквідації у краї греко-католицької церкви. Без цього радянські органи влади (ради у справах РПЦ та у справах релігійних культів), тим більше РПЦ, не могли б реалізувати накресленого Й. Сталіним сценарію з припинення діяльності греко-католицької церкви у Закарпатті. Як показав досвід нищення унії, за умови внутрішньої дисциплінованості та організаційної міцності греко-католицької Мукачівської єпархії, згуртування духівництва навколо впливової й авторитетної постаті єпископа Теодора (Ромжи) добитися переходу уніатських священиків на православ'я без участі МДБ було практично неможливо. Задіяний цим відомством традиційний арсенал засобів насильство, терор, шантаж прискорив ліквідацію унії у Закарпатті та "возз'єднання" місцевих греко-католиків із Російською православною церквою. радянський католицький духівництво репресія

Ліквідація радянськими органами державної безпеки греко-католицької церкви

Похожие статьи