Культура "Соцреалізму" - Історія України

Соціалістичний реалізм -- термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва, "що представляє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства" (визначення ВРЕ). Соціалістичний реалізм був єдиним офіційно дозволеним в СРСР "творчим методом" літератури і мистецтва.

Ермін "Соціалістичний реалізм" у радянській пресі вперше з'явився в 1932 році ("Літературна газета", 23 травня) і було закріплено на 1-му Всесоюзному з'їзді радянських письменників (1934), на якому М. Горький говорив про новий метод як про творчу програму, спрямовану на реалізацію гуманістичних ідей:

Насправді ці засади в конкретному тлумаченні розуміються дуже тенденційно. "Правдиве" зображення дійсності "в її революційному розвитку" означає, що література і мистецтво мусять бути хвалебною ілюстрацією політики КПРС, видавати бажане за дійсне. Відхилення в дійсно правдиве зображення радянської дійсності з притаманними їй вадами плямується як "схиляння перед фактами" або й "антирадянська пропаганда й агітація".

Відповідно до змін, яких зазнавала в своєму розвитку радянська система, можна розрізнити кілька етапів і в історії соціалістичного реалізму, на огляді яких легко помітити, що твердження, ніби він "забезпечує виключну можливість виявлення творчої ініціативи, вибору різноманітних форм, стилів і жанрів", -- не відповідає дійсності.

За першого періоду соціалістичного реалізму (1934 -- 41) у прозі й образотворчому мистецтві ці можливості були звужені до виробничого жанру: ілюстрування індустріалізації й колективізації (в образотворчому мистецтві ще портрети й пам'ятники, переважно Сталінові), у поезії до прославлення партії й вождів ("Партія веде" П. Тичини, "Пісня про Сталіна" М. Рильського); у музиці величальні на честь партії пісні й кантати.

За війни у мистецтві домінував патріотичний плакат і сатирична карикатура, у літературі -- патріотична тематика з ухилом у публіцистику (оповідання й статті О. Довженка), але поволі й з ухилом у вихваляння російського "старшого брата". Ця остання тенденція посилилася по війні, зокрема в Україні у зв'язку з "возз'єднавчими" святкуваннями (1954): у прозі тут, поруч з дальшим триванням воєнної тематики, на перший план висувалися такі твори, як "Переяславська Рада" (І -- II, 1948, 1953) Н. Рибака; в образотворчому мистецтві -- "Переяславська Рада" М. Дерегуса (1952), "Навіки з Москвою -- навіки з російським народом" М. Хмелька (1951 -- 54) тощо. Відтоді тема звеличення російського народу в українській соцреалістичній літературі й мистецтві лишилася константною, з виразною тенденцією дальшого посилення.

Характерно, що й літературно-мистецька творчість відродження 50 -- 60-их pp. 20 століття переслідувана за несполучність з канонами соціалістичного реалізму і, всупереч статутним твердженням про свободу вибору стилів, під виглядом "формалізму", "абстракціонізму", "модернізму" було заборонено все нове в творчості як несполучне з методою соціалістичного реалізму.

В останній стадії свого розвитку соціалістичний реалізм формулюється як перемога "партійності" і "народності", а ці поняття своєю чергою тлумачаться як синоніми служіння літератури і мистецтва інтересам партії. Соціалістичний реалізм вимагає ізоляції від літератури і мистецтва Заходу, з особливим наголосом на критиці "ревізіонізму" західних комуністичних теоретиків ("Realiste sans rivages" P. Гароді й ін.).

Теоретики соціалістичного реалізму посилаються на висловлювання К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, резолюції з'їздів КПРС і на Л. Брежнєва. Численна література про Соціалістичний реалізм, створена за останні десятиліття радянської доби, відзначається крайнім догматизмом і зводиться до коментування штучно дібраних цитат із зазначених джерел.

Утвердження соціалістичного реалізму в літературі й мистецтві супроводжувалося репресіями, у висліді яких фізично ліквідовано або вилучено з літератури іншими заходами близько 300 письменників: ліквідовано найвизначніших українських митців (М. Бойчук, С. Налепинська-Бойчук, В. Седляр, І. Падалка і багато ін.), а їх твори знищено, як знищено багато творів і тих, хто пережив репресії (наприклад, велику серію портретів А. Петрицького).

Такої самої руїни під гаслами утвердження соціалістичного реалізму зазнав театр: фактична ліквідація "Березоля" і фізичне знищення його творця Л. Курбаса, як і головного драматурга цього театру М. Куліша, заслання кращих акторів (Й. Гірняк).

Похожие статьи




Культура "Соцреалізму" - Історія України

Предыдущая | Следующая