Клуб політемігрантів Західної України імені Івана Франка: історія створення, постаті, ліквідація (1925-1930 рр.)

У статті досліджується діяльність Клубу політемігрантів Західної України імені Івана Франка у 1925-1930 рр. Доведено, що крах сподівань вищого партійно-державного керівництва СРСР на "світову революцію" наприкінці 1920-х рр. позбавив сенсу продовження державної підтримки організацій політичних емігрантів.

Ключові слова: Клуб ім. Івана Франка, політичні емігранти, Західна Україна, світова революція.

Предметом розгляду нашої статті є мотивація створення, історія функціонування й ліквідації харківського Клубу політичних емігрантів Західної України імені Івана Франка, а також долі його найвідоміших членів.

Упродовж 1920-х рр. західноукраїнська еміграція в УСРР поповнювалася за рахунок безробітної української інтелігенції, випускників вищих навчальних закладів Чехо-Словач - чини, Польщі, Румунії, значною мірою колишніх військових Української Галицької армії, поодиноких західноукраїнських інтелектуалів, які прагнули долучитися до реалізації партійно-урядової політики українізації в УСРР чи лише отримати роботу за фахом, а також коштом перебіжчиків, які нелегально перетинали кордон УСРР у пошуках праці й кращої долі на "батьківщині трудящих". Окрему категорію емігрантів становили політичні емігранти -- переважно члени Комуністичної партії Східної Галичини (з 1923 р. -- Компартії Західної України [КПЗУ]), які змушені були залишити батьківщину внаслідок судових переслідувань за антидержавну діяльність.

Певна частина емігрантів перебувала під впливом ідеології українського націонал-комунізму, вважаючи можливим реалізацію "українського проекту" у рамках більшовицької моделі державного устрою УСРР/СРСР1.

11 січня 1925 р. у Харкові у приміщенні Польського робітничого клубу імені Людвіга Варинського відбулися загальні збори політичних емігрантів Західної України за участю 230 осіб, з яких 65 були членами КП(б)У, 113 -- членами професійних спілок, 42 -- червоноармійцями, решта присутніх -- десятеро -- були, зрозуміло, цивільними, позапартійними й позаспілковими особами Рубльов О. С. Західноукраїнська еміграція в УСРР 1920-1930-х років / О. С. Рубльов // Енциклопедія історії України: В 5 т. / [НАН України. Ін-т історії України; редкол.: В. А. Смолій (гол.) та ін.]. - К.: Наукова думка, 2005. - Т. 3: Е-Й. - С. 295. ЦДАВО України, ф. 166, оп. 4, спр. 186, арк. 156.. Головою зібрання було обрано проф. М. Яворського, до президії, поряд з ним, увійшли М. Луц - кевич, В. Рендель, М. Романюк та секретар засідання Нова - ковський.

Заслухавши доповідь проф. М. Яворського про політичне та економічне становище у Польщі й на Західній Україні, а також організаційне питання створення Західноукраїнського клубу, збори ухвалили вважати чинну президію --

"ініціативною групою, якій доручається до других загальних зборів виробити статут клюбу і перевести регістрацію товаришів, що бажають бути членами Клюбу політемігрантів Зах[ід - ньої] України, і скликати в короткому часі загальне зібрання, на якому повинно бути вибрано Правління Клюбу" Там само..

Цікаві постаті осіб, які увійшли до президії цього організаційного зібрання.

Матвій Іванович Яворський (1885-1937) народився у с. Корчмин Сокальського повіту на Львівщині. З 1902 р. брав участь у національному русі українців Східної Галичини. 1910 р. закінчив правничий факультет Львівського університету, 1912 р. отримав ступінь доктора політичних наук. Учасник Першої світової війни, хорунжий. 1918 р. у складі австрійського війська опинився в Україні, служив при штабі військового уповноваженого австрійського командування при Українській Центральній Раді та гетьмані П. Скоропадському. Восени 1918 р. повернувся до Львова, брав участь "в праці Начальної військової команди" УГА як "референт організації польової жандармерії". За власним свідченням М. Явор - ського, упродовж 1919 р. відбулася його "більшовизація". З серпня 1920 р. працював у Харкові: викладач місцевого Інституту народної освіти (ІНО), уповноважений Компартії Східної Галичини (з 1923 р. -- КПЗУ) при ЦК КП(б)У (1921-1922). З утворенням у грудні 1922 р. Інституту марксизму перейшов працювати на його кафедру історії української культури. Автор популярних "синтетичних" курсів з історії України, створених на засадах "марксівської" методології. Зміцненню становища Яворського-історика сприяла прихильність компартійних верхів й ключова посада, яку він обіймав у НКО УСРР -- упродовж 1924-1927 рр. фактично керував Управлінням науковими установами в Україні (Упрнаукою чи Укр - наукою) НКО Про нього докладніше див.: Касьянов Г. В. Академік М. І. Яворський: доля вченого // Укр. іст. журн. - 1990. - № 8. - С. 75-86; Рубльов О. С. Лідер "істориків-марксистів" України: М. І. Яворський // Репресова-не краєзнавство: 20-30-ті роки. - К., 1991. - С. 293-304; Санцевич А. В. М. І. Яворський: нарис життя та творчості. - К., 1995. - 61 с.; та ін..

Виразною політичною постаттю був на той час Марко Луц - кевич (1882-1934) -- український кооперативний та громадсько-політичний діяч, публіцист, уродженець м. Ковеля на Волині. Восени 1922 р. під час перших виборів до польського Сейму він був обраний послом (депутатом) за списком Блоку національних меншин. Обрання до Сейму звільнило його з в'язниці, до якої він потрапив за заклики до несплати податків й невиконання розпоряджень польської влади. Належав до Українського клубу у Сеймі, який на початку 1923 р. залишив через його "сервілістичну й угодовську" щодо польської влади позицію, сповідуючи особисто орієнтацію на радянську Україну. У квітні 1923 р. Сейм позбавив М. Луцкевича депутатської недоторканості. Перед загрозою неминучого повторного арешту втік до Чехо-Словаччини, звідки у листопаді 1923 р. перебрався до УСРР Kto by 1 kim w Drugiej Rzeczypospolitej / Redakcja naukowa prof. J. M. Majchrowski przy wspolpracy G. Mazura i K. Stepana. - Warszawa: Polska oficyna wydawnicza "BGW", 1994. - S. 352., де отримав статус політичного емігранта, займався антипольською публіцистикою Див., напр.: Луцкевич М. Нові комбінації польської шляхти // Вісті ВУЦВК. - 1924. - 13 листопада. - № 258. - С. 2; Його ж. На Західній Україні й Білорусі // Вісті ВУЦВК. - 1924. - 4 грудня. - № 276. - С. 1; та ін.. 21 липня 1926 р. секретаріат ЦК КП(б)У розглянув питання "про т. Луцкевича (бувш. член Польського сейму)", ухваливши "командирувати т. Луцкевича для відповідної роботи по лінії Наркомзему". 10 серпня 1926 р. той самий секретаріат ЦК КП(б)У вже "не заперечував" проти "призначення тов. Луцкевича для роботи в Науковому комітеті НКЗсправ" ЦДАГО України, ф. 1, оп. 7, спр. 61, арк. 17, 28..

Нонконформізм М. Луцкевича проявився й за умов радянської дійсності. Зрозуміння механізму квазіфедеративної державності СРСР й реального статусу у ній УСРР, злиденного існування населення й перманентного поліцейського нагляду за громадянами "Батьківщини трудящих" дуже швидко викликали у колишнього посла неприйняття більшовицької дійсності й бажання виїхати за кордон. Відповідні висловлювання М. Луцкевича, які оперативно фіксувалися чекістською агентурою, дали підстави для обвинувачення його в "антира - дянській діяльності" й відтак спрямування до одного з сибірських поправно-трудових таборів вже на початку 1927 р.

Уродженець Східної Галичини, колишній офіцер австрійського війська та УГА Микола Михайлович Романюк, який в УСРР прибув 1924 р. з першим транспортом галичан-"радян - ців" (колишніх військових УГА) з Чехо-Словаччини, на момент організації Клубу був консультантом відділу судоустрою Наркомату юстиції УСРР, очолюваного М. Скрипником Див.: Рубльов О. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональ-них політичних та культурних процесах (1914-1939) / О. С. Руб-льов. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2004. - С. 103-104.. Менш знаними є постаті інших членів президії вищезгаданого зібрання 11 січня 1925 р. -- В. Ренделя та Новаковського, але, безперечно, що обидва вони були політичними емігрантами, уродженцями Східної Галичини й членами нелегальної Компартії Західної України (КПЗУ).

Цілком зрозуміло, що відкриття та уся подальша діяльність Клубу політичних емігрантів Західної України відбувалася з санкції та під контролем ЦК КП(б)У та підлеглих його керівництву "компетентних організацій" -- Наркомату юстиції, Наркомату освіти й насамперед ГПУ/НКВД УСРР, а також Комітету у справах політемігрантів при ЦК МОДР УСРР, організованого 1924 р. Див.: Павленко В. В. Міжнародна організація допомоги борцям рево-люції (МОДР) / В. В. Павленко // Енциклопедія історії України: У Так, наприклад, 6 червня 1925 р. на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У було заслухано інформацію М. О. Скрипника, тодішнього наркома юстиції республіки, щодо організації в УСРР Товариства політичних біженців Західної України. За згодою Генерального секретаря ЦК КП(б) Л. М. Кагановича, який головував на засіданні, було ухвалено:

"В зв'язку із дозволом П[оліт]Б[юро] ЦК РКП організації в Білорусії Товариства політбіженців Західної Білорусії доручити Секретаріатові з'ясувати в ЦК РКП питання про можливість організації на Україні т[оварист]ва політбіженців Західної України" т. / [НАН України. Ін-т історії України; редкол.: В. А. Смолій (гол.) та ін.]. - К.: Наукова думка, 2009. - Т. 6: Ла-Мі. - С. 705.

10 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 2019, арк. 214.. 25 січня 1925 р. о 15-й год. у будинку Червоної армії у Харкові відбулися другі загальні збори політемігрантів Західної України у кількості 257 осіб, які конституювалися як перші загальні збори членів Клубу політемігрантів зі Західної України. Було заслухано й визнано задовільною роботу ініціативної групи, а також прийнято запропонований нею статут Клубу. Клуб окреслено як регіонально-територіальну організацію, що до неї мав право належати кожен політичний емігрант -- виходець з західноукраїнських земель без різниці національності11. Було запроваджено членські внески: особи, місячний заробіток яких становив до 50 руб., сплачували 20 коп., до 75 руб. -- 50 коп., до 100 руб. -- 1 руб., понад 100 руб. -- 2 руб. Від сплати членських внесків звільнялися червоноармійці та безробітні ЦДАВО України, ф. 166, оп. 4, спр. 186, арк. 162. Там само, арк. 155..

На тому ж засіданні було обрано Правління Клубу, до якого увійшли: М. Левицький, М. Яворський, М. Луцкевич, М. Куз - няк, Й. Зозуляк (члени) та Й. Дабудик та М. Павловський (кандидати), а також Контрольна комісія -- М. Гаврилів, М. Свід - зинський, І. Кучера (члени) та В. Дністренко й Ф. Вишиваний (кандидати) Там само..

Того ж дня, 25 січня 1925 р., відбулося перше засідання Правління Клубу, на якому було обрано його вужче керівництво: головою Правління став Михайло Васильович Левицький (1891-1933), уродженець Східної Галичини (с. Явче Рогатинського повіту), член КП(б)У-РКП(б) з 1918 р., завідувач внутрішніми справами й секретар Галицького ревкому 1920 р., Повноважний представник СРСР у Відні (до травня 1924 р.), з листопада 1924 р. -- голова Правління Укрдерж - страху, 1926 р. -- член Колегії НК РСІ УСРР, з листопада 1926 р. -- завідувач інформаційно-статистичного відділу ЦК КП(б)У ЦДАГО України, ф. 1, оп. 7, спр. 61, арк. 88.; секретарем Правління -- М. Кузняк; скарбником -- Й. Зозуляк. Завідувачем Клубу політичних емігрантів Західної України став Новаковський ЦДАВО України, ф. 166, оп. 4, спр. 186, арк. 154..

Тоді ж було намічено розподіл праці поміж членами Правління. Зокрема, М. Яворському доручалося організувати політико-освітні гуртки й прочитати лекцію на тему "В. Ленін і національне питання". Розгортання іншої роботи у Клубі відкладалося до з'ясування питання з помешканням. Щодо останнього, то голова Правління й завідувач Клубу мали звернутися з проханням до Вищої житлової комісії при ВУЦВК щодо сприяння в отриманні у Клубі Наркомату фінансів прилеглих до нього кімнат № 7 та 8 ЦДАВО України, ф. 166, оп. 4, спр. 186, арк. 154..

На засіданні Правління Клубу політемігрантів Західної України 19 лютого 1925 р. відбулася ротація керівника Правління -- головою обрано М. Яворського (на той момент відсутнього у Харкові), але попередній очільник М. Левицький мав виконувати обов'язки до повернення свого наступника (М. Яворський вступив на посаду 8 березня 1925 р. і вже 23 березня подав заяву про відставку, яку, втім, не прийняли -- відклавши питання до перевиборів). Водночас до членів Правління було кооптовано завідувача Клубу Новаковського Рубльов О. С. Лідер "істориків-марксистів" України: М. І. Яворсь-кий. - С. 296.. Тоді ж вирішили опрацювати взірці анкети й членського квитка ЦДАВО України, ф. 166, оп. 4, спр. 186, арк. 152..

Правління Клубу політемігрантів Західної України збиралося на робочі засідання щотижнево, у понеділок, о 18 год. У таких зібраннях, крім членів Правління, в обов'язковому порядку брали участь й члени Ревізійної та Господарської комісій Клубу Там само, арк. 146..

Гальмувалася справа з отриманням сталого помешкання Клубу. Зазнали фіаско спроби на умовах суборенди винайня - ти кімнати послідовно у Клубі Наркомату фінансів, клубі "Червоний міліціонер" та деяких інших аналогічних установах. Нарешті вдалося домовитися щодо оренди приміщення по Троїцькому пров., 8, з Харківським губернським військкоматом й отримати державну субсидію на ремонт у 10 тис. руб.

Тимчасово (до завершення ремонту) Клуб політемігрантів Західної України розташувався за місцем першого власного організаційного зібрання -- у Польському клубі ім. Л. Ва - ринського ЦДАВО України, ф. 166, оп. 4, спр. 186, арк. 150-151..

Вже в травні 1925 р. виникла загроза втрати Клубом власного територіального обличчя. Ініціатором виступив споріднений за профілем діяльності Балканський клуб, який об'єднував політичних емігрантів -- вихідців з відповідного регіону. Тому на засіданні Правління Клубу політемігрантів Західної України 24 травня 1925 р. ухвалили:

"Рахувати недоцільним об'єднання Клюбу політемігрантів Зах[ідньої] України з Балканським клюбом, як рівно ж касувати назву Клюбу політемігрантів Зах[ідньої] України не є в компетенції правління, а справа вищих інстанцій. Інші організації можуть користуватися помешканням Клюбу політемігрантів Зах[ідньої] України тільки за дозволом правління Клюбу [,..]" Там само, арк. 146..

Рубльов О. С.

"Наколи Клюб бессарабців існує як юридична установа з окремим бюджетом, то справу прийняття його в наш Клюб прий - деться вирішувати як з окремою організацією в цілому. Якщо не являється окремою установою з окремим бюджетом, то в цім випадку кожний з товаришів -- бессарабців має можливість, згідно статуту нашого Клюбу, вступити індивідуально [...].

До вияснення характеру Клюбу бессарабців справу прийняття бессарабців відложити" ЦДАВО України, ф. 166, оп. 4, спр. 186, арк. 160..

У вересні-жовтні 1925 р. Правління Клубу політемігрантів Західної України розглянуло й позитивно вирішило питання про виділення кімнати у Клубі (на правах суборенди) для канцелярії Комітету політемігрантів при ЦК МОДР України Там само, арк. 159-160.. Тоді ж попередньо була визначена дата урочистого відкриття Клубу -- 1 жовтня. На імпрезу мали запросити представників Раднаркому, НКО УСРР, ВУЦВК, ВУСПС, ЦК КП(б)У, ЦК КНС та "других партрадпредставників", а також оркестр харківської Школи червоних старшин. Офіційно ж Клуб політемігрантів Західної України був відкритий 1 листопада 1925 р. Там само, арк. 158-159.

29 листопада відбулися чергові загальні збори членів Клубу за присутності 278 осіб. Було заслухано звіт про роботу голови Правління М. Яворського та доповідь голови Ревізійної комісії Клубу М. Гавриліва. Робота Правління була визнана "вповні задовольняючою". У резолюції зібрання йшлося:

"Приймаючи на увагу основні завдання Клюбу, як організації, що виховує своїх членів під ленінським прапором боротьби за визволення працюючих, новому Правлінню Клюбу звернути виключну увагу на політосвітню працю. Крім того, необхідно новому Правлінню звернути увагу на зв'язок Клюбу з тов[аришами]-політемігрантами, що живуть на периферії, вирішити це питання в організаційному відношенню і повести в цьому напрямку працю. Вирішити в організаційному відношенні питання про з'їзд, який буде доцільний як зв'язок з другими організаціями політемігрантів, що існують на Україні" Там само, арк. 166..

Тоді ж відбулися перевибори Правління й Ревізійної комісії Клубу. Правління було обрано у складі 7 членів і 3 кандидатів, Ревізійна комісія -- 3 члени й 2 кандидати. Головою Правління було переобрано М. Яворського; М. Луцкевичу дісталися функції "скарбника і господаря"; організаційно - інструкторські справи -- К. Савричу (Максимовичу); питання агітації й пропаганди -- М. Левицькому; масова робота -- С. Вітику. Вакантною залишалася посада члена Правління жіночої статі -- майбутньої керівнички жіночого відділу Клубу. Ревізійну комісію знову очолив М. Гаврилів ЦДАВО України, ф. 166, оп. 4, спр. 186, арк. 165..

Властиво, наприкінці 1925 р. -- першого року існування Клубу політичних емігрантів Західної України ім. Івана Франка -- він уповні розгорнув свою діяльність, здійснивши належну внутрішню структуризацію: у його складі функціонували політосвітні гуртки двох рівнів; регулярно (раз на тиждень -- щосереди) відбувалися лекції з історії Інтернаціоналу (викладач І. Сіяк) та природознавства (М. Гаврилів); працювали курси з вивчення англійської та французької мов; функціонувала художня комісія, хоровий та драмгурток, бібліотека; випускалася стінна газета Там само, арк. 162, 168-169.. Його керівництво (у дусі часу) віддавало належне й безбожницькій пропаганді. Так, на порядку денному засідання Правління Клубу 19 грудня 1925 р. стояло питання про Різдвяний вечір 25 грудня. Вирішили: "Влаштувати вечір антирелігійної пропаганди, поставити про походження різдва та живу газету" Там само, арк. 171..

Загострення ідеологічних баталій упродовж наступних двох років істотно й переважно негативно вплинуло на діяльність Клубу, у центрі уваги якого опинилася не культурно - освітня й просвітницька діяльність, а питання ідеологічної боротьби довкола стану й перспектив національної політики РКП(б)-КП(б)У в Україні, темпів українізації, правильності/ неправильності позиції керівництва КПЗУ щодо оцінки ситуації в УСРР тощо. Як відомо, на лютнево-березневому пленумі ЦК КП(б)У 1927 р. при розгляді змісту й темпів українізації з ініціативи генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича нарком освіти УСРР О. Шумський був обвинувачений у націоналізмі. Було ініційовано переведення керівника НКО з України. Проти такого рішення виступив (при голосуванні -- утримався) секретар Закордонного бюро допомоги КПЗУ, кандидат у члени ЦК КП(б)У і член ЦК КпЗу К. Саврич (Максимович), підтриманий згодом більшістю ЦК КПЗУ. Перемога лінії Кагановича викликала репресії (спершу організаційно - ідеологічні) проти керівництва КПЗУ з боку маніпульованого Й. Сталіним Виконкому Комінтерну ПанчукМ. І. Комуністична партія Західної України (КПЗУ) / М. І. Пан - чук // Енциклопедія історії України: У 8 т. / [НАН України. Ін-т історії України; редкол.: В. А. Смолій (гол.) та ін.]. - К.: Наукова дум-ка, 2007. - Т. 4: Ка-Ком. - С. 507-508.. Відтак більшість членів Клубу політемігрантів Західної України, одним з фундаторів якого був К. Саврич (Максимович), змушені були здавати іспит на політичну лояльність сталінському режиму, незалежно від результатів якого (іспиту) вони все більше підпадали під підозру тоталітарного репресивного апарату.

Харківський Клуб політемігрантів Західної України імені Івана Франка було розгромлено у ході слідства у сфабрикованій "справі" так званого "Українського національного центру" 1931-1932 рр. Див., напр.: Михайло Грушевський: Справа "УНЦ" і останні роки (1931-1934) / Публ. В. Пристайка та Ю. Шаповала. - К.: Критика, 1999. - 353 с. Втім, відповідна постанова ЦК КП(б)У "делікатно" говорила лише про його "ліквідацію" Рубльов О. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914-1939). - С. 356.. Зокрема, під час слідства обвинувачуваного у "справі" "УНЦ" другого з черги голови Правління Клубу політичних емігрантів Західної України Матвія Яворського йому (серед іншого) інкримінувалася й "контрреволюційна робота" під "вивіскою" цієї організації. Клуб політемігрантів Західної України вже тоді розглядався слідством як "легальне прикриття", мовляв, "шкідницької" й "антирадянської" діяльності його членів Галузевий державний архів СБ України (далі - ГДА СБ України), ф. 6, спр. 59881-ФП, т. 22-24, арк. 24-25, 29-30, 32 та ін.. Зрозуміло, що відповідним чином скомпоновані й фальшиві по суті "слідчі матеріали" й визначили долю Клубу та стали підгрунтям вищезгаданої постанови ЦК КП(б)У про ліквідацію цієї інституції.

Хвиля репресій у сфабрикованій "справі" "Українського національного центру" зачепила й інших осіб, причетних, принаймні свого часу, до Клубу політемігрантів Західної України ім. Івана Франка. Так, 15 лютого 1932 р. у Харкові наклав на себе руки колишній голова Контрольно-ревізійної комісії Клубу Мирослав Гаврилів (1885-1932), який з грудня 1924 р. був ректором Харківського інституту народної освіти (ХІНО), з лютого 1930 р. працював директором Українського науково-дослідного інституту педагогіки (УНДІП), а згодом був науковим працівником цього ж інституту Див.: Борці за возз'єднання: Біографічний довідник / Упоряд. Ю. Ю. Сливка; редкол.: Ю. Ю. Сливка (кер.) та ін. - Львів: Каменяр, 1989. - С. 61-62.. У зв'язку з цією сумною подією львівське "Діло" на початку березня 1932 р. інформувало читачів:

"З певних джерел довідуємося, що перед двома тижнями покінчив у Харкові самогубством б[увший] ректор Інституту Народньої Освіти в Харкові, останніми часами директор технікуму [...] проф. Мирослав Гаврилів. Покійний був переконаним комуністом і активним членом компартії від 1917 р. Весь час був дуже рухливими діячем у ділянці організації вищого шкільництва в УСРР. Довгий час почувався добре у своїй ролі.

Але коли почалась там нагінка проти галичан, тоді і Гаврилів попав, мабуть, у неласку [...]. Тамошні відносини спричинили в нього психічну депресію та нервовий розстрій, який і всунув йому до рук револьвер, щоби перервати терпіння [,..]" Самогубство видатного комуніста-галичанина у Харкові // Діло. - 1932. - 2 березня. - Ч. 46. - С. 1..

У масштабній серії репресивних заходів, здійснених союзним і республіканським НКВД наприкінці 1932 - на початку 1933 рр., була й ліквідація розгалуженої (але вигаданої чекістами) мережі "Української військової організації" (УВО) Див. докладніше: Рубльов О. С. Репресивний режим в Україні, 1930-ті роки: справа "Української військової організації" / О. С. Рубльов // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. ст. / Ін-т історії України НАН України; Голов. редкол. наук.-док. серії книг "Реабілі-товані історією"; редкол.: П. Т. Тронько (відп. ред.) та ін. - К., 1999. - Вип. 9. - С. 169-184; Рублев А. Тоталитарный режим 1930-х годов и украинская интеллигенция: Дело "Украинской военной организа-ции" / А. С. Рублев // Impactul trecutului totalitar asupra noilor democ - ratii din Europa Centralд §i de Est: Simpozion international, Chi^inдu, 1-2 iulie 1999. - Chi^inдu, 2000. - Р. 29-41; Його ж. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914-1939). - С. 355-432; та ін.. 1933 р. було "знешкоджено" "Московський центр УВО". 9 січня 1933 р. за гратами опинився старший інспектор "Заготзерна" К. Саврич (він же Максимович). Постановою Колегії ОГПУ СРСР від 5 вересня 1933 р. К. Максимович як один з міфічних "керівників" "Московського центру УВО" (і реальний співзасновник харківського Клубу політемігрантів Західної України) був засуджений до десяти років поправно-трудових таборів. Його перебування у Біломорсько-Балтійському таборі НКВД СРСР завершилося 17 липня 1934 р. внаслідок самогубства в'язня Див.: Глазунов Г. Чесне ім'я Карла Максимовича / Г. Глазунов // По-літика і час. - 1991. - № 5. - С. 81..

Того ж 1934 р. в одному з сибірських таборів ГУЛАГу обірвався й земний шлях одного з засновників Клубу політичних емігрантів Західної України у Харкові, колишнього посла польського Сейму М. Луцкевича.

Інший засновник Клубу політичних емігрантів Західної України імені Івана Франка і перший голова його Правління -- М. Левицький -- також під тиском життєво-репресивних обставин змушений був укоротити собі віку. Внаслідок політичних обвинувачень у контактах з заарештованими "контрреволюціонерами" -- вихідцями з західноукраїнських теренів, тобто своїми земляками, Михайло Васильович був відправлений у почесне заслання -- до провінційного російського Сормово, де влітку 1933 р., не чекаючи неминучих подальших репресій, наклав на себе руки -- застрелився.

Репресований 1933 р. як учасник міфічної "УВО" в УСРР, колишній директор Інституту радянського будівництва та права ВУАМЛІН й колишній фундатор Клубу політичних емігрантів Західної України ім. І. Франка М. Романюк разом з багатьма іншими в'язнями-галичанами, в тому числі й учасниками вищезгаданого Клубу, був страчений у листопаді 1937 р. в урочищі Сандармох у Карелії.

Таємні матеріали ГПУ УСРР зафіксували станом на 25 липня 1933 р. широке коло осіб, приналежних, нібито, до "контрреволюційної" організації "УВО". Поважна частка у цьому репресивному "індексі" належала й колишнім членам Клубу політемігрантів Західної України у Харкові. Лаконічні чекістські характеристики на них промовляють самі за себе:

Ніколаєв (псевдонім] -- "при Левицком был ответственным секретарем отдела политэмигрантов ЦК МОПРа, членом Правления Клуба политэмигрантов [...]. Входил во все легальные организации УВО. Принимал участие во всех важнейших совещаниях у МАКСИМОВИЧА, РЕПЫ и ТУРА";

Є. Виговська -- "член УВО харьковской организации; в 1927 г. принимали участие в совещании руководства и актива УВО в Клубе политэмигрантов, где обсуждался вопрос о расколе в "Сельробе"";

Й. Кубрак -- "попеременно работал в разных учреждениях Харькова, которые были использованы для работы УВО, -- зав. Клубом политэмигрантов, сотрудник Наркоминдела у ТУРА и сотрудник УРЭ у Биленького" Докладніше див.: Рубльов О. С. Долі співробітників "УРЕ" на тлі реп-ресивної політики 30-х років / О. С. Рубльов, М. М. Фельбаба // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-ГБ. - 2000. - № 2/4 (13/15). - С. 207-251.;

В. Мамалига -- "член УВО, проводил контрреволюционную работу, используя для этой цели Клуб политэмигрантов";

В. Ничко -- "проводил контрреволюционную работу, используя для этой цели Клуб политэмигрантов";

М. Павловский -- "бывший сичевой стрелец, член УВО, проводил контрреволюционную работу через Клуб политэмигрантов";

Риндель -- "активный член УВО, до 1929 г. [...] проводил в Клубе политэмигрантов активнуюувовскую работу, участвовал на совещаниях руководства УВО, где обсуждался вопрос о расколе в Сельробе";

Старухівна (дружина І. Тура] -- "активный член УВО, входит в состав руководства, проводила контрреволюционную работу в Клубе политэмигрантов [...]";

Стефанів -- "бывший секретарь Клуба политэмигрантов [...]. Член УВО, прибыл из Закарпатской Украины, был устроен ЗОЗУЛЯ - КОМ в Клуб политэмигрантов в качестве секретаря" ГДА СБ України, ф. 13, спр. 925, арк. 21, 62, 80, 89, 98-99, 105, 111, 115 та ін.; та ін. (виділення наше. -- Л. М.).

Цікаво, що своєрідний галицький клуб відродився у специфічних й значно трагічніших обставинах -- на Соловках, під час відбування покарання засудженими у численних міфічних "справах" уродженцями західноукраїнських земель. Так, наприклад, довкола акад. М. Яворського наприкінці 1935 р. згуртувалася група українців-галичан, що її таємні інформатори досить влучно охрестили "Галицьким бюро" або "Галицьким клубом". Серед учасників цього неформального об'єднання були й учорашні члени Клубу політемігрантів Західної України ім. І. Франка у Харкові (В. Баб'як, В. Іль - ницький, Й. Кубрак та ін.]. Увечері, після виснажливої праці, в'язні-галичани обговорювали переважно політичні питання, критикували національну політику ВКП(б) в Україні, висловлюючи жаль, що не вдалося відстояти національну державність під час визвольних змагань 1917-1921 рр. Колишні "радянці" й націонал-комуністи "завдяки" ув'язненню проходили прискорену школу національного самоусвідомлення й патріотичного виховання. Жваво й зацікавлено обговорювався механізм фабрикації енкаведистами "справ" проти української інтелігенції -- "Спілки визволення України", "Українського національного центру", "Української військової організації" та ін., тим більше, що "людського матеріалу" із власним гірким досвідом "слідства" й засудження за участь у віртуальних "контрреволюційних організаціях" на Соловках не бракувало Див.: Рубльов О. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціо-нальних політичних та культурних процесах (1914-1939). - С. 438-440..

Підводячи підсумки, можемо стверджувати, що організація Клубу політичних емігрантів Західної України імені Івана Франка була об'єктивною вимогою часу -- як з огляду на кіль - катисячний "загін" політемігрантів з західноукраїнських теренів в УСРР першої половини 1920-х рр. та іманентні потреби їхньої самоорганізації, так і на зацікавленість більшовицької адміністрації в об'єднанні й згуртуванні територіальних осередків майбутнього "війська" "світової революції", особливо вихідців з західного прикордоння СРСР. З плином часу тоталітарний режим все більше втрачав впевненість у відданості собі присутніх на контрольованій ним території численних політемігрантів, одним з свідчень чого стала "криза лояльності" КПЗУ 1927 р., яка безпосередньо вплинула на діяльність Клубу політичних емігрантів Західної України у Харкові. Форма клубного об'єднання й реєстрації членства істотно полегшувала "оперативно-чекістську роботу" серед політичних емігрантів. Крах сподівань Кремля на "світову революцію" вже наприкінці 1920-х років позбавив будь-якого сенсу продовження існування (й державного фінансування) окремих політемігрантських клубів. Додаткову "аргументацію" владі постачали численні інспіровані "процеси" й "справи" проти української інтелігенції.

Клуб політемігрантів Західної України імені Івана Франка: історія створення, постаті, ліквідація (1925-1930 рр.)

Похожие статьи