Історіографія - Історіографічна традиція вивчення історії Голокосту

Гітлерівське і нациське бажання було чітким і незмінним (оригінал - 'Hitler and the Nazi's eliminationist desire was clear and constant') - Деніел Голдхаген.

На думку вчених, Голокост - одна з найбільш досліджених подій у світовій історії. Ярослав Грицак, український історик, науковець, публіцист, доктор історичних наук, писав:

"Після війни тільки США реквізували з німецьких архівів стільки документів про Голокост, що якщо б їх викласти в одну лінію, то вона б протягнулася на декілька десятків тисяч метрів. Якщо додати до цього інші архівні збірники, спогади жертв та свідків, документи судових розслідувань, кіно - й фото-матеріали, то сміливо можна стверджувати, що жодна інша подія у світовій історії настільки гарно не задокументована, як історія знищення євреїв. До того ж вона й найкраще всього досліджена: 20 років тому назад кількість наукових монографій про Голокост складала 200 тисяч, а про один тільки концтабір Освенцим було видано більше 100 тисяч праць..."[1].

Починаючи з 1970 року чітко вирізняється дві основні групи істориків: "функціоналісти" та "інтенціоналісти".

В загальному розумінні "інтенціоналіст" типово визначається як персона, що конструює твердження навколо вирішального значення історичної персони чи події. Інтенціоналістам притаманне зосередження на діях Гітлера та різних антисемітів в рядах Націонал-Соціалістів. Вони відомі слідуванням "Гітлероцентричної" теорії.

В їх сприйнятті у Гітлера були довготривалі плани по очищенню Європи від євреїв, котрі він мав починаючи 1919 р. Радикальні інтенціоналісти дійшли до того, що звинувачують весь німецький народ в антисемітизмі і в бажанні винищити євреїв, а саме тому вони є невід'ємними учасниками в Голокості. Головні представники й добре відомі інтенціоналісти - це історики Люсі Давидович, котра написала книгу "Війна проти євреїв", Деніел Голдхаген та Річард Брайтман. Фактично, Люсі Давидович переслідує ціль звести історію нацизму та весь Голокост до знищення євреїв, а причиною цього називає антисемітизм.

Функціоналісти зосереджені на функціях держави (економічних, політичних, соціальних) і ролі змінення умов цих функцій та їх вплив на історичні події. Наприклад, націоналізація єврейських банків за Нюрнбергськими законами 1936 р. без компенсації була зумовлена необхідністю фінансування капітальних витрат задля підняття німецької економіки.

Функціоналістичне твердження полягає у небажанні Гітлера здійснювати геноцид і те, що дії однієї людини не можуть впливати на весь рух і дії партії. Це твердження полягає у тому, що відбувалося змагання серед чиновників низького рангу Націал-Соціалістичної держави, де вони використовували Голокост як можливість кар'єрного зросту через враження високих чиновників завдяки сильному антисемітизму. Наприклад, вищі й більш впливові чиновники роздавали майно євреїв чиновникам низького ранку, котрі підтримували геноцид.

Ганс Моммзен і Брозат, відомі історики-функціоналісти, вважали, що Адольф Гітлер був слабким диктатором, котрий приймав рішення в процесі розвитку подій, а не планував їх завчасно. Моммзен притримувався думки, що неспроможність Гітлера встановити в Германії жорстку структуру правління призвела до широкої дезорганізації в ешелонах влади, коли найбільш успішні чиновники схиляли фюрера кожний на свою сторону. Ганс Моммзен і Брозат стверджували, що нацистська Німеччина не була повноцінною тоталітарною державою, а політика Голокосту та масового геноциду була "процесом наростаючої радикалізації". Моммзен писав, що " Гітлер не приймав якогось конкретного рішення стосовно долі німецьких євреїв, а дозволяв підлеглим вислуговуватися у рамках загального антисемітського курсу - можливо, в силу внутрішнього бажання витіснити цю ідею з власної свідомості "[4].

Багато років продовжуються наукові суперечки між "функціоналістами" та "інтенціолістами": чи був Голокост результатом першочергових намірів Гітлера знищити євреїв, чи він розвивався поступово від антисемітської пропаганди через окремі акції до масового, але спочатку не запланованого знищення. Єдине, з чим погоджуються і "функціоналісти", і "інтенціолісти" те, що не спростовують сам факт Голокосту.

На історіографічній арені посідає місце й теорія, котра взагалі спростовує існування Голокосту у нашому минулому. Багато істориків не беруть її до уваги і вважають ненауковою. Більше того, у більшості країн Європи заява про спростування Голокосту карається законом. Тим не менш, є представники наукової еліти, котрі висувають аргументи на підтвердження цієї теорії, а в США, де Конституція гарантує свободу слова, заперечення Голокосту і антисемітські гасла не вважаються незаконними.

Витоки мали місце ще під час Другої Світової війни. У 1942-1944 роках німецький уряд ухвалив так звану "Операцію 1005". Сутність полягала у знищенні решток євреїв на окупованих німцями територіях Польщі, Радянського Союзу(Бабин Яр, наприклад), у концтаборах, задля приховання масових вбивств. Протягом війни, а саме у 1943 р., Рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер закликав генералів тримати масові вбивства євреїв у тайні. Він наголошував, що це мають бути таємні операції, котрі не повинні бути письмово задокументовані. Багато документів було знищено наприкінці війни. А ті, що вцілили мали на собі штамп "Geheime Reichssache" (цілковито таємно).

Багато дослідників намагаються довести те, що кількість втрат значно перебільшена. Американський священник Джеральд Сміт висунув теорію, що 6 млн євреїв не були вбиті під час Голокосту, вони лише емігрували до США під час Другої світової війни. Підтвердження міфічності Голокосту можна знайти у книгах "Міф о шести мільйонах", "Брехня о шести мільйонах: шантаж німецького народу шокуючим числом сфальсифікованих трупів" професора англійської літератури університету ЛаСалль у Філадельфії Остіна Дж. Еппа. Через те, що у Америці заперечення Голокосту не забороняється законом, то і наукових праць тут найбільше. Хоча це не слугує показником їхньої об'єктивності.

Лідер французької партії Жан-Марі Ле Пен також стояв на позиції применшення жахливої ролі Голокосту, але це не завадило йому на виборах президента у 90-х рр. ХХ століття увійти в четвірку лідерів.

Відомим противником визнання Голокосту на сьогодення є колишній президент Ірану - Махмуд Ахмадінежад. Він неодноразово виступав у телевізійних ефірах, на радіо, в засобах масової інформації з заявами про "міфічність" Голокосту.

Починаючи з 2007 року у Європі посилюється контроль за подібними заявами. ООН приймає і затверджує резолюцію, котра засуджує невизнання Голокосту і тим самим прирівнює прихильників цієї думки до тих, хто схвалює будь-яких геноцид. Європейський союз заходить далі й ухвалює закон, за котрим заперечення Голокосту карається строком у в'язниці[9].

Окрім применшення чисельності жертв Голокосту, висувається ще декілька аргументів. По-перше, смерть в концтаборах могла наступати не внаслідок політики, а внаслідок хвороб та виснаження. По-друге, теорія про те, що величезну кількість жертв Голокосту вигадали самі євреї, задля здобуття ряду привілеїв у майбутньому і це є складовою світової змови, котра просуває інтереси євреїв. По-третє, щоденник Анни Франк є підробкою.

Голокост брайтман національне співчуття

Похожие статьи




Історіографія - Історіографічна традиція вивчення історії Голокосту

Предыдущая | Следующая