Держава і право Стародавньої Індії - Історія держави і права Англії та Страродавньої Індії

Найдавніші індійські держави виникають у III тисячолітті до н. е. Територію Індії населяли чисельні племена і народи, які самостійно виробили своєрідні форми культури, зокрема у техніці землеробства.

Археологічні розкопки дають можливість думати про існування державної влади, про майнову диференціацію суспільства. Важливим видом господарювання було землеробство; існували різноманітні ремісничі виробництва; була розвинена торгівля. Майнове розшарування сприяло появі держави.

У середині III тисячоліття до н. е. на територію Індії проникають кочові племена "аріїв", які частково відтіснили місцеве населення у гори, а частково знищили його. "Арій" запозичили у туземців осідлий землеробський побут. "Арії" на санскриті означає аристократ, шляхетний у протилежність "анарія" - нижчий, яке застосовувалося до корінного населення.

Для суспільного ладу Індії епохи аріїв характерним було існування сімейної і сільської громади, у якій зростала і зміцнювалась влада патріарха. Громади управлялись радами на чолі із старостою. Розвиток продуктивних сил вів до майнової диференціації, до появи прошарку заможних людей. З них виокремлюються люди, що керували господарством громади і відправляли релігійні обряди -- брахмани, а також військові вожді -- кшатрії. Ці групи становили прошарок заможної громадської аристократії. Прагнення цієї аристократії зміцнити своє привілейоване становище призвело до появи особливої соціальної системи, так званої кастової системи, системи варн.

Індійська система варн поділяла все суспільство на чотири основні групи, своєрідні стани: 1) варна жерців (брахманів); 2) варна воїнів (кшатріїв);

3) варна землеробів, ремісників і торговців (вайшіїв); 4) варна шудр (бідняки, що перебувають у майже рабському стані).

Релігійна система вірувань стародавньої Індії обгрунтовувала кастову систему і привілеї трьох вищих каст тим, що вони були створені обожненим "прабатьком всіх істот" Пуруші: жерці -- із його вуст, кшатрії -- із його рук, вайшії -- із його стегон, а шудри -- із його стоп. У відповідності з цим брахмани мають виконувати обов'язки жерців, кшатрії -- керувати і вести війни, вайшії -- займатись землеробством, тваринництвом і торгівлею, а шудри -- слугувати вищим варнам. Кожна варна була замкненим станом. Брахманські закони забороняли кровозмішання між варнами, а також перехід із однієї групи в іншу.

У цілому система варн мала зміцнити привілейоване становище завойовників над корінним населенням, закріпити панівне становище родової аристократії.

Відсутність джерел не дозволяє простежити процес утворення індійської державності. Правда, у староіндійському епосі Рігведі відображено епоху, коли вожді племен обирались на народних зборах. Збори вільних воїнів збереглися і в епоху існування спадкової монархічної влади.

Письмові джерела свідчать, що, починаючи з середини І тисячоліття до н. е. в Індії існувало декілька держав, серед яких виділялись Магадха і Копіала. У V ст. до н. е. Магадха об'єднала навколо себе області, розташовані між Гангом і Гімалаями. До її складу було включено і царство Кошала, У 327 р. до н. е. війська Олександра Македонського завоювали значну частину території Індії. Визвольна боротьба, що незабаром розпочалася, завершилась утворенням у Північній

І ндії великої держави на чолі з Чандрагуптою. У роки правління сина Чандрагупти Біндусара (297-272 рр. ю н. е.) до складу індійської держави було включено частину Афганістану і Белуджистану.

Найбільшого розквіту індійська держава досягла у роки правління сина Біндусари Ашоки (272--232 рр. до н. е.).Було об'єднано в єдину державу майже всі землі І ндії. Після смерті Ашоки держава розпалась. Близько 100 р. до н. е. у Північну Індію вторглись племена саків, які створили тут Індо-Скіфську державу.

В історичній літературі існують розбіжності стосовно визначення соціально-економічної формації Індії. Відомі дослідники історії Індії Г. М. Бонгард-Левін та Г. Ф. Ільїн вважають, що у І тис. до н. е. в Індії існувало рабовласницьке суспільство, а спеціаліст із стародавньої історії Індії Є. М. Медведєв -- що феодальне.

На нашу думку у стародавній Індії існував, як і в Стародавньому Єгипті і Вавілоні, азіатський спосіб виробництва. Правове становище окремих категорій населення визначалось не соціально-економічним положенням, а належністю до тієї чи іншої варни.

Найвище становище у суспільстві займали брахмани. Вони мали монопольне право тлумачити закони і давати поради представникам інших варн. Брахмани мали навчати Ведам (священим книгам індусів), вивчати їх, приносити жертви за себе і за інших, робити й отримувати підношення. За вченням брахманів між ними і кшатріями має існувати зв'язок і взаємодопомога: "Без брахмана не процвітаяє кшатрій, без кшатрія не процвітає брахман; брахман і кшатрій, об'єднавшись, процвітають і в цьому і в тому світі". Брахман визнавався володарем всього сущого. Він міг вимагати від членів інших варн усього, чого бажав. Особа брахмана була недоторканою. Його вбивство тягло за собою тяжку і мучительську смерть.

До варни кшатріїв належали цар і всі представники апарату управління державою. Закони Ману покладали на цю варну обов'язок охороняти підданих, здійснювати жертвоприношення і вивчати веди. Головний же їх обов'язок полягав у здійсненні влади і несенні військової служби. Економічне становище окремих членів варни брахманів і варни кшатріїв було неоднаковим. В них поряд із власниками великих багатств були і незаможні, деякі кшатрії, наприклад, за несплату боргів попадали у кабалу.

Варна вайшіїв була найчисельнішою. її членам наказувалось пасти худобу, добре розбиратися у вартості коштовностей, у якості товарів і турбуватись про збільшення свого майна. Члени цієї варни мали створювати все необхідне як для свого власного прожитку, так і інших.

Члени варни шудр формально не були рабами. У законах Ману зазначалось: "Але одне заняття Владика (Ману) вказав для шудри -- смиренно служити" трьом іншим варнам. Шудри були особисто вільні, мали право володіти майном, жили своїми сім'ями. Але "шудра не повинен нагромаджувати багатства, навіть маючи таку можливість, оскільки шудра, набуваючи багатство, притісняє брахманів".

Рабство в Індії мало патріархальний характер. Його джерелом було: полон, народження від раба і рабині, перетворення у рабів вільних за борги і злочини. Разом з тим зазначимо, що раби-землероби жили громадами, мали свої сім'ї, а кшатрії забирали у них лише частину вироблюваного ними продукта, не втручаючись у їх повсякденне господарське життя. Стародавні індуси називали їх даса (раби). У великих маєтностях працювали не стільки раби, скільки наймити-кармкари.

За формою правління Індія була монархією. На думку деяких дослідників вона не була деспотичною, оскільки влада монарха нібито стримувалась самоізоляцією сільських громад та релігійно-етичними нормами, що наказували виконувати особливу дхарму -- обов'язки: охороняти підданих, опікувати малолітніх, вдів, хворих, організовувати роботи по ліквідації стихійних лих, запобігати голодові.

Разом з тим влада царя (раджі) обожнювалась. Брахмани вчили, що цар є бог, і його накази треба виконувати як такі, що надходять від божества. У законах Ману прямо сказано, що цар є "велике божество з тілом людини".

В управлінні державою цар спирався на апарат бюрократії, що складався із брахманів і кшатріїв. За законами Ману цар мав призначати сановників із "хоробрих, досвідчених у військовій справі, шляхетного походження і випробуваних". Цар призначав чиновників як центрального, так і місцевого управління. Особливе місце у бюрократичній ієрархії займали радники царя -- мантріни і махаматри. З них складався дорадчий колегіальний орган, у якому брали участь також представники міст.

Країна поділялась на провінції, на чолі яких стояли царевичі; провінції -- на округи, на чолі з окружним начальником, що "думає про всі справи". Сільські області складалися із 800, 400, 200 і 10 селищ, їх очолювали відповідні управителі, які отримували жалування безпосередньо від царя. Найважливіші проблеми селянської громади вирішувались на сходах жителів селян. Тут існували старости і ради старійшин.

Отже, цар в управлінні державою спирався на розгалужений бюрократичний чиновницький апарат. Окрім того, цар формально вважався власником усієї землі, тобто існувала державна власність на землю. Володільцями землі були селянські громади й окремі особи. Очевидно інституту права приватної власності на землю не існувало.

Джерелом права у початковий період існування індійської держави був звичай. Специфічною особливістю права Індії було те, що на нього великий вплив робила релігія, яка зобов'язувала дотримуватись спеціальних дхарм -- правил поведінки. Дхарми наповнені і релігійним, і моральним, і правовим змістом. Вони були створені брахманами і базувались на нормах звичаєвого права, судовій практиці та узаконеннях царя. Брахмани привносили до дхарм свої релігійно-етичні та правові уявлення, що відображали їх світогляд.

Особливе місце серед дхарм (дхармашастр) займають Закони Ману (II ст. до н. е.). Закони Ману являли собою творчість різноманітних шкіл брахманів і були навчальними посібниками. Можна сказати, що Закони Ману були зводом релігійних, етичних і юридичних настанов, які можна розділити на три групи: 1) різні релігійні накази брахманів; 2) норми, що регулюють організацію державної влади і взаємовідносини з громадянами; 3) норми цивільного і кримінального законодавства. Збірник поділяється на 12 глав, а кожна глава складається з великої кількості віршів (шлок).

У період настання кризи родоплемінної системи (VI--Уст. ст. до н. е.) виникає буддизм, який стає релігією міських жителів. Згідно вчення Будди всі люди рівні, незалежно від того, до якої варни вони належать. Хоча проповіді Будди були спрямовані проти засилля брахманів і проти існування варн, він закликав відмовитись від відвертої боротьби.

З розвитком феодалізму, який призводить до зникнення міських громад, буддизм відтісняється на другий план, і в XII ст. він практично зникає. Знову посилюється брахманізм, який дістав назви індуїзму. Основною постаттю індуїзму є брахмани -- земні боги, а Шіва -- єдине верховне божество, що становить абсолютну єдність духовного і матеріального буття.

Важливим джерелом для вивчення староіндійського права є політико-економічні і юридичні трактати, серед яких вирізняється Артхашастра -- "наука про політику", яка присвячена питанням державного ладу, цивільному, кримінальному і процесуальному праву.

Із вказаних джерел ми дізнаємось про набуття права власності, та її види.

Як уже зазначалось, приватного права власності па землю в Індії не існувало. Рухоме майно перебувало у приватній власності. Свобода розпорядження такою пласкістю була досить широкою. Староіндійському праву були відомі такі правомірні способи набуття власності, як одержання спадщини, знахідка, купівля, здобич, позичка під проценти, виконання роботи, одержання дарунку від доброчинних людей.

Майно, здобуте на війні, належало тому, хто його захопив. Право власності набувалось також, у результаті володіння. Якщо власник речі не вимагає її повернення від добросовісного володільця протягом десяти років, то він втрачає на неї всі права. Виморочне майно представників трьох нижчих варн переходило у власність царя.

Зобов'язання у староіндійському праві випливали з договорів та з деліктів.

Об'єктом договору купівлі-продажу були всілякі рухомі речі належної якості, ваги, об'єму. Продавцем міг бути лише власник речі. Продавець, що вказував покупцеві на всі недоліки речі, звільнявся від покарання. Договір купівлі-продажу міг бути розірваний протягом десяти днів після його укладення.

Поширеним був договір позики. Його об'єктом були гроші та продукти сільського господарства. Забезпеченням позики була особа боржника, його родичів, майно. Якщо боржник не міг вчасно повернути борг, то він зобов'язаний був його відробити. Проте кредитор нижчої касти не міг змусити боржника вищої касти відробляти борг. Закладати особу можна було лише на певний строк. "Але для аріїв, -- говориться в Артх-ашастрі, -- не повинно бути рабства". Продаж вільних у рабство карався у кримінальному порядку.

Держава встановлювала проценти за позику: для брахмана 2% на місяць, кшатрія -- 3%, вайшія -- 4%, шудри -- 5%. Зауважимо, що на відміну від Вавілона в Індії Закони Ману наказували царю штрафувати боржника, який скаржиться на кредитора, що самочинно домагається виплати боргу.

Договір найму передбачав, що норма оплати роботи працівника має становити 1/10 частину врожаю. Наймит, що не виконував певного обсягу роботи, штрафувався; йому навіть не оплачували незакінчену роботу, якщо він захворів.

Згідно договору поклажі зберігач не ніс відповідальності якщо річ було вкрадено або змито повінню. Договори, укладені п'яним, божевільним і рабом вважались недійсними. Такими ж вважались і угоди, які укладались шляхом ошуканства.

Староіндійське право регулювало і шлюбно-сімейні відносини. Найпоширенішими були шлюби, коли дружина набувалась чоловіком подібно речі. Передача батьком нареченої жениху давала йому владу над дружиною. Дружина не мала повної правоздатності, її майно передавалось чоловікові, який мав турбуватись про її прожиток і захищати її.

Причиною для розірвання шлюбу було: безпліддя подружжя, подружня зрада, соромна поведінка, невідома відсутність, погане ставлення. Якщо чоловік мав декілька дружин, то старшою серед них була дружина із вищої варни. Чоловік міг брати шлюб при досягненні 24 років, жінка могла одружуватись у восьмирічному віці. Після смерті батька майно успадковували лише сини. Найстарший син успадковував додаткову частку в розмірі 1/20 всього майна. Дочки усувались від спадщини, проте їх брати повинні були виділити зі свого майна по 1/4 частині як посаг для своїх сестер.

У нормах кримінального права спостерігаються пережитки первісного ладу: 1) відповідальність громади за злочин, здійснений на її території, коли злочинця не виявлено; 2) вигнання злочинця.

Індійському праву були відомі державні злочини, щомиті проти особи, честі, майнові злочини. За дерканні злочини винних карали на смерть.

Той, хто піднімав руку на особу вищої варни, втрачав руку, якщо бив ногою -- ногу, якщо плював -- підрізали губи, якщо хапав за чуб -- відрізали обидві руки.

Якщо злочинець і потерпілий належали до однієї і тієї ж варни, то за поранення стягували штраф, а якщо потерпілого було скалічено, то злочинця виганяли з поселення.

Кшатрій, що звів наклеп на брахмана, платив штраф у розмірі 100 пан (пан -- 9,76 г срібла), вайшія -- 150-200 пан, шудра -- підлягав тілесному покаранню. За наклеп на кшатрія брахман платив 50 пан, вайшія -- 25 пан, шудра -- 12 пан. Коли ж шудра лаяв когось із вищої варни, то йому відрізали язик.

Злодій, спійманий на місці крадіжки, карався смертною карою. За крадіжку із царських комор або храмів, а також крадіжку слонів, колісниць злодії підлягали смертній карі.

Крадіжка зерна, тварин та інших речей вартістю більше 50 пан каралась штрафом в 11 - кратному розмірі вартості украденого.

Особлива увага приділялась боротьбі зі злочинами проти сім'ї. Зрадливу дружину зацьковували собаками, а її коханця клали на розпечене залізне ліжко.

Різниці між цивільним і кримінальним процесами не існувало. Розгляд справи міг розпочатись лише за вимогою позивача або потерпілого. Сторона, що звернулась до суду, підтримувала звинувачення. Доказом були свідчення, цінність якого залежала від того, до якої варни належав свідок. За відсутності свідків вдавались до ордалій, яких було п'ять видів: зважування, коли зважуваний вдруге ставав легшим, то його визнавали винним; вогнем, коли підозрюваний брав розпечене залізо у руки і не залишалось опіків; водою, отрутою. Велике значення мала також клятва.

Існували царський суд і суд сільської громади. Вищою судовою інстанцією був той суд, де участь брав цар "разом із брахманами і досвідченими радниками", або судова колегія (сабха), що складалась із призначеного царем брахмана, "оточеного трьома суддями". Тлумачити норми права у суді міг брахман, кшатрій або вайшій.

На десять сіл призначалась колегія із трьох суддів. Більшість справ розглядались кастовими судами сільської громади.

Похожие статьи




Держава і право Стародавньої Індії - Історія держави і права Англії та Страродавньої Індії

Предыдущая | Следующая