Висновки - Палеогеографічні умови формування середньо-верхньоплейстоценових лесів західної частини Волинської височини

Волинська височина, за П. Цисем [31], є північною геоморфологічною підобластю Волино-Подільської височини. Її продовженням у Польщі є Люблінська височина. Широтна протяжність у межах України Волинської височини становить понад 200км при середній меридіональній протяжності у середньому 40км.

Четвертинний покрив Волинської височини сягає потужності 30м. Він побудований, в основному, відкладами лесово-грунтової серії і тільки на заході височини спорадично зустрічаються льодовикові (морена) відклади. У річкових долинах поширені алювіальні утворення середньоплейстоценово-голоценового віку. Найстаршими серед відкладів лесово-грунтової серії є леси, що сформувались у другій половині нижнього плейстоцену. Досліджувані нами верхньоплейстоценові породи мають практично повсюдне поширення і сягають значної (10м і більше) потужності (Богуцький, 1986).

Дослідженням малакофауни лесово-грунтової серії Волинської височини займаються з кінця ХІХ ст. У роботі "Послетретичные озера в северной полосе Волынской губернии" П. Тутковський навів біля тридцяти місцезнаходжень фауни молюсків (Тутковский, 1912). Окремі місцезнаходження фауни молюсків як четвертинної, так і старшої, приведено у праці "Общая геологическая карта Европейской России. Лист 17-й." В. Ласкаревим (1914). У 50-80-их роках минулого століття з'являються роботи, авторами яких є В. Радзієвський і М. Куниця (1958), М. Куниця (1972), І. В. Мельничук (1977). У них знаходимо інформацію щодо місцезнаходжень фауни молюсків у долинах Західного Бугу, Стиру, Горині та на їх межиріччях.

Основним методом, який використовувався для написання дипломної роботи був малакофауністичний. Він полягає у детальному вивченні розрізів, відбору проб фауни молюсків, наступного визначення її. За рахунок того, що молюски (особливо наземні) дуже чутливі до таких кліматичних факторів як тепло і волога (кожен вид молюсків - окрім убіквістів - живе тільки в якихось одних, вузьких за діапазоном температури і вологи, умовах), то визначення характерних видів молюсків дає можливість більш точно (у порівнянні з іншими тваринами) визначити первинний біоценоз, а відповідно фізико-географічні умови районів, їх клімат і ландшафти. Для проведення реконструкцій палеогеографічних умов формування лесово-грунтової серії Волинської височини використано актуалістичний, порівняльний та літологічний методи.

Під час досліджень було вивчено п'ять розрізів (Коршів, Бояничі, Торчин, Нововолинськ та Перемисловичі). У роботі наведено стратиграфію вищеназваних розрізів, представлено малакофауну, виявлену у пробах та, на основі цього, відтворено палеогеографічні умови формування лесово-грунтової серії досліджуваної території. Отже, на основі проведених робіт можна зробити наступні висновки.

Лесові підгоризонти, хоча й відрізняються окремими деталями, мають багато спільного. У всіх досліджуваних розрізах можна виділити два типи відкладів, кожен з яких характеризується більш-менш подібними умовами формування. До першого віднесемо леси, до другого - інтерстадіальні грунти і соліфлюкційні горизонти.

Процес формування досліджуваних лесових горизонтів проходив приблизно в однакових кліматичних умовах. Час їх утворення відповідає максимуму похолодання. На основі отриманної фауни молюсків (у складі малакофауністичних комплексів домінують холодолюбні форми та убіквісти) можна сказати, що час формування цих відкладів відзначався особливою суворістю (континентальністю), що проявлялось через низькі температури і малу кількість спадів. Проте ці значення для різних горизонтів можуть бути іншими. У її складі визначаючими є холодолюбні форми, такі як Pupilla loessica, та Pupilla muscorum. З аналізу тогочасних малакофауністичних комплексів слідує, що переважаючими фітоценозами були тундрові трав'янисті простори типу лугів, лугостепів, а у сухіші періоди - степів. Лісові та чагарникові рослинні угрупування мали дуже незначне поширення (переважно у пониженнях рельєфу, зокрема долинах рік).

Інтерстадіальні грунти формуються впродовж тимчасового потепління в межах льодовикової епохи. Для них характерне значне оглеєння. Інтерстадіальні грунти характеризує фауна з меншою кількістю холодолюбивих видів. Відповідно до цього у пробах зросла кількість видів, які вимагають вищих температур ті більшої кількості вологи. Зросла також кількість форм, що мають широке розповсюдження (убіквістів), з'являються тіньолюбні види. Найтиповішими представниками фауни інтерстадіальних грунтів є Succinea oblonga, Trichia hispida та ін. Характер фауни молюсків вказує на зміни клімату і відповідно ландшафтної структури на досліджуваній території: зі зростанням температур та кількості опадів більшого поширення набували чагарниково-лісові, широко розповсюдженою стає лісотундра.

Особливе місце займають соліфлюкцій горизонти. Умови їх формування специфічні, оскільки при зниженні температур зменшувалось випаровування, що призвело до перезволоження грунту та сприяло інтенсивному проходженню соліфлюкційних процесів. Під час формування цих горизонтів різко збільшується кількість вологолюбних форм, а також можлива з'ява тіньолюбних форм та мезофілів. Ландшафти найбільш наближенні до лісотундрових.

Похожие статьи




Висновки - Палеогеографічні умови формування середньо-верхньоплейстоценових лесів західної частини Волинської височини

Предыдущая | Следующая