Проблема моральних цінностей - Моральні цінності

Етика, враховуючи розглянуті особливості її предмету, є практичною філософією. Як дуже влучно підмітив німецький філософ М. Гартман, вона являє собою не формування людського життя поза її (людини) розуміння, але саме залучення її до власного свобідного формування життя. Етика є знання людини про добро і зло, що піднімає її на один рівень з божеством, є її сила і право впливати на світові події, змінювати дійсність. Етика виховує в людини усвідомлення її місії в світі, вимагає від неї бути співзодчим разом з деміургом, співтворцем світу.

Важко не погодитися із думкою Гартмана, що творення світу ще не закінчене, допоки людина не здійснить в ньому своєї місії творця. Однак, як вважав мислитель, здійснює цю місію людина не належним чином. Вона ще не готова виконувати таку місію, знаходиться не на висоті своєї людськості. Місія повинна спочатку здійснитися в самій людині. Творіння, котре їй належить виконати в світі, полягає в його само творенні, у здійсненні свого етосу. етика любов ненависть зло

Здійснення етосу людини відбувається в процесі того, що ми називаємо соціальною практикою, діяльністю. В ній постають виклики часу, вимоги до людини, вона покладає на людину відповідальність за прийняті рішення, вчинки, обрану лінію поведінки. Визначення сутності блага, існуючих відмінностей між "належним" і "сущим", зміст морального обов'язку, безперечно, має для цього велике значення. Але етика чистого обов'язку і належного, будь-яка чисто імперативна етика втрачає повноту життя. Не менше значення має, як пише М. Гартман, внутрішня поведінка людини, її Етос як певна життєва позиція, Як схвалення і неприйняття, благоговіння і презирство, як любов і ненависть...

Таким чином, для моральної сутності людини окрім актуальності дій і їх відповідності належному завжди існує і друга вимога: бути не байдужим, чутливим до значимого, відкритим всьому, що сповнене смислу і цінності.

Цінність, як визначає філософський енциклопедичний словник, термін, що позначає незалежне та бажане, на відміну від реального, дійсного. Цінність відповідає на питання - що є, бажаним або яким щось повинно бути.

Проблема цінності була заявлена вперше в історії філософії в той її поворотний момент, коли очевидною стала обмеженість вже традиційної проблематики натурфілософії, що відповідала на питання про становлення і структуру матеріального світу. Відповідно цьому центральною філософською проблемою в той час була Проблема істини Або, іншими словами, проблема відповідності знань людини реальності. І саме істина відповідає на питання, якою є реальність. Сутнісне протиставлення "буття" і "цінностей", тобто пізнавального і ціннісного відношення людини до світу, виникло на досить ранній стадії розвитку філософської рефлексії.

Констатація наявності поряд із законами природи особливих законів життя людської спільноти (благо, справедливість, щастя, прекрасне...) та розмірковування Демокрита над тим чим є щастя людське ("Щастя мешкає не в стадах і не в золоті. Душа - місце перебування цього даймона") є свідченнями вже зробленого великого відкриття. Це відкриття дійсності, яка, за висловом Дітріха фон Гільдебранда, "не вкладається в межі нашої егоцентричності, яка зобов'язує нас та дає нам можливість виходити поза межі наших суб'єктивних схильностей, бажань, інстинктивних стимулів та потягів, закорінених Виключно В нашій природі..." і, до того ж, "є справді однією з ознак людини як людини" . Вже не є дискусійним питання про час оформлення аксіології (науки про цінності) як самостійного напрямку філософської думки і складової частини філософських вчень. Це відбулося в XIX столітті. Як зазначив М. Хайдегер, з другої половини XIX століття в Західній Європі разом з зародженням філософії цінностей вся європейська метафізика стає "мисленням в цінностях".

Як ми це бачимо на прикладі міркувань Демокрита, досить з раннього часу в розвитку філософії можна простежити і розвиток "ціннісної проблематики". Звичайно, мова не йде про повне осягнення і фіксацію в змісті понять розмаїття ціннісного відношення людини до світу та особливостей ціннісної свідомості. М. Хайдегер у своїй праці "Час і буття" наголошує на тому, що "дух" і "культура" як бажані і випробувані види людської поведінки "існують тільки з Нового часу, а "цінності" як фіксовані мірила цієї поведінки - тільки з новітнього часу".

Розвідки в межах античної філософії і етики збагачували "ціннісну проблематику". Так перша хвиля софістів, що були учнями чи послідовниками Демокрита, вказуючи на протилежність моральнісних уявлень у різних народів (те, що вважається чесното у одних, засуджується як порок у інших), підкреслювали відносність добра і зла (добро є те, що корисне тим чи іншим людям). Врешті, добре людині чи погано - вирішує вона завжди сама. Рішення ж зумовлене її соціальним статусом, віком, статтю, вихованням, освітою тощо.

Політичні уподобання теж впливають на моральнісні оцінки явищ і процесів в житті соціуму. Сучасний гумор по своєму фіксує цю моральну мімікрію, що лежить в основі політики подвійних стандартів, як це демонструє наступна анекдотична ситуація: підліток мимоволі став свідком того, як його батько - відомий політичний діяч - гостро критикував колишнього однопартійця, що переметнувся до лав опозиції.

    - Але ж, батьку, ще вчора ти схвально говорив про людину, котра залишила опозицію і стала членом твоєї партії. - Синку, тобі треба як найшвидше зрозуміти одну просту істину: той, хто переходить до іншої партії, - зрадив своїх. Той, хто приєднався до нас, - змінив свої переконання.

У згаданій вище праці "Етика" М. Гартман зауважує, що етика древніх уже була високорозвиненою етикою цінностей - не за своїм поняттям чи усвідомленою тенденцією, але, скоріше, по суті і фактичному вияву. Адже справа не в тому, чи фіксується у них матеріальне поняття цінності термінологічно, а в тому, чи могли вони - і якщо могли, то як - схоплювати і характеризувати "блага" і "чесноти" в багатоманітні їх ціннісної ієрархії.

Яскравим зразком першої спроби диференціювання цінностей, а саме в більш вузькому сенсі моральних цінностей, Гартман вважав "Нікомахову етику" Аристотеля. Класифікація чеснот в основі своїй має висхідний ряд ціннісних предикатів: непогане - варте похвали - красиве - варте поваги - варте любові - варте захоплення - варте поклоніння.

Пороки мають підгрунтям негативні ціннісні предикати: помилкове - некрасиве - варте осуду - ганебне - варте ненависті.

За цими двома рядами ціннісних предикатів в реальній практиці, у поведінці проступають відповідно зумовленій ієрархії акти ціннісного визнання чи ціннісного невизнання: похвала - осуд, любов - ненависть, шанування - ганьба, захват - зневага, благоговійна хвала - прокляття.

Протягом наступних століть, а особливо в межах середньовічної християнської культури, осягнення моралі як вияву внутрішнього суб'єктивного стану особистості (звідси мораль = сукупність чеснот, а етика - вчення про чесноти) поступається місцем грунтовному вивченню об'єктивної сторони моралі - звичаїв, нравів, реальних моральнісних відносин. Згідно релігійних уявлень про світ, людину та її місце в світі безперечною основою моралі виступали заповіді, за біблійною версією, даровані Богом Моїсею, і заповіді, висловлені в проповідях Христа.

Хоч і в містифікованому вигляді, коли об'єктивність моралі ототожнювалася з її божественним началом і, таким чином, розривався її живий зв'язок з людським індивідом, середньовічні вчення були важливим доробком у розвиток етичної думки. Середньовічна етика визнала наявність Позаособистісних Критеріїв розрізнення добра і зла, підштовхнула до розгляду моралі як системи об'єктивно зумовлених і загальнозначимих принципів (М. Монтень), заклала теоретичні засади поділу на мораль і моральність (Г. В. Ф. Гегель).

Та поштовх дослідженню ціннісного відношення людини до світу, наданий Аристотелем, не згас. Так, наприклад, Тома Аквінський, хоч не вживає поняття "цінність", але в своїх роздумах на сторінках Summa Theologica з приводу визначення Шляхетного Звертає увагу на відмінність приємного (насолоди) від цінного: "Шляхетне - теж приємне... однак власне приємним зветься те, що не має іншої підстави бажаності, як тільки приємність, тоді як деколи воно і шкідливе, і ганебне... Шляхетним же зветься те, що у самому собі має щось, через що його бажають" .

Так визначене "шляхетне" очевидно має ознаку моральної цінності, а сам Тома Аквінський виказує свою близькість позиції "мислення в цінностях", згідно якого "благо", "справедливість", "краса", "щастя" тощо тлумачиться як дещо значиме лише для людини, взяте у його Відношенні до суб'єкта.

Своєрідним було відновлення інтересу до "ціннісної проблематики" в "Етиці" Б. Спінози. Філософ прагнув довести, що благо, довершеність, справедливість, добро, краса тощо, тобто, за термінологією XIX століття, цінності, об'єктивно не існують - ні як персоніфіковані сутності, ні як якості, властиві речам самим по собі. На думку Спінози, змісти цих понять формуються суб'єктом і не мають жодного відношення до буття. Вони "насправді становлять тільки модуси мислення", оскільки є всього лише "різними способами уяви", - і не більше того. Як творіння суб'єкта, вони мають не атрибутивний характер, а суб'єктивний.

Подальше обгрунтування суб'єктивності ціннісного відношення було зроблено у вченнях Дж. Локка і Д. Юма.

Локк в своїх зрілих працях, торкаючись проблеми розрізнення моральних добра і зла, вже поєднував це з сукупністю узвичаєних в даному суспільстві моральнісних норм і критеріїв оцінок, що опираються на громадську думку. Позаяк ці норми і критерії оцінок встановлюються посередництвом суспільної угоди, не може йти мова про їх об'єктивність.

Д. Юм першим обгрунтував тезу про неможливість вивезти нормативні і ціннісні судження з описових. Цю тезу пізніше назвали "гільйотиною Юма". Саме ця теза стала безпосередньою передумовою дуалізму "буття" і "цінностей", час осмислення якого настане в другій половині XIX століття.

Та все ж першість в усвідомленні якісної специфіки "ціннісної проблематики", необхідності виокремити питання про цінності з сукупності питань про буття і його пізнання по праву належить І. Канту.

Зосередимось на тих положеннях німецького філософа що стало передумовою майбутньої аксіології.

По-перше, Важливим є тлумачення Кантом відмінності практичного відношення людини до світу у порівнянні з теоретичним (пізнавальним). В теоретико-пізнавальному відношенні, наполягав Кант, існування предметів передує нашим уявленням про них, в практичному, навпаки, ми маємо уявлення про предмет у формі цілі, що передує можливості його існування. А в силу того, що будь-яка ціль є уявленням про ще "неіснуюче", його пізнання не може бути подібним пізнанню всього сущого.

До того ж, багатоманіття цілей, які може ставити перед собою людина, поділяється на два класи. До першого слід віднести всі так звані матеріальні цілі, досягаючи яких людина задовольняє свої потреби як істота чуттєво-природна, наділена психікою. Такі цілі зумовлені якостями предметів, що є бажаними для людини. До цього класу слід додати всі умовні інструментальні цілі - засоби для досягнення інших цілей. У другий клас Кант виокремив моральні цілі, за посередництва яких виявляє себе свобідна воля людини в якості ноуменальної розумної істоти. Вагомим наслідком цього було відоме формулювання категоричного імперативу, яке вимагало відноситися до іншої людини і людства в її особі не тільки як до засобу, але також і як до цілі. З урахуванням кантівського положення про Автономію моралі Людина моральна ставала "кінцевою ціллю" всієї світобудови. Такий високий статус людини полишав можливості, яким б не були обставини, використовувати її як засіб для досягнення будь-яких цілей.

Висновки І. Канта про моральну особистість Як про ціль І її Самоцінність Стали відправними в обгрунтуванні одного з перших варіантів філософії цінностей (Герман Лотце).

По-друге, В працях Канта протиставлення природи і свободи і, відповідно, - сущого і належного набуло саме того вигляду, в якому воно і було закладено в аксіологію другої половини XIX століття як підвалина дуалізму буття і цінностей. "Філософія природи має справу з усим, що Є, А моральнісна - тільки з тим що Повинно бути"1.

Для Канта було очевидним те, що закони належного не мають невідворотного характеру законів природи сущого. Належне може взагалі не здійснитися. Як підкреслював філософ, є неможливим, "щоб у природі дещо Повинно було б існувати по-іншому, Ніж воно існує в дійсності...". Належне взагалі не має сенсу в течії природних подій. А отже, існування належного є особливим, відмінним від існування сущого - воно тільки має значення, "означає" для суб'єкта, що зумовлює його цілі.

По-третє, Оскільки в природі не має і не може бути іманентно притаманних їй цінностей і смислів, залишається тільки одне джерело їх постачання - сам суб'єкт. Як відзначають російські вчені Ю. В. Перов і В. Ю. Перов, поняття "смисл" і "цінність" у Канта належать не пояснювальному теоретичному ряду з центральним для нього поняттям "причини", а телеологічному, що передбачає розгляд "згідно цілям". Смисл є завжди відповіддю на запитання "для чого?", а не "чому?". Смисли не існують в "об'єктах", а походять з суб'єкту і не пізнаються, а "примислюються" суб'єктом об'єктам. Це стосується і так званих "цінностей життя і культури".

Як ми вже зазначали, ще від Аристотеля йде традиція розрізнення пізнавального і цілепокладаючого (нормативного) відношення людини до світу. В своїй праці "Критика здібності судження" І. Кант відкриває для науки новий оціночний, ціннісний тип відношення. Судження, що є результатом рефлексії здібності судження, - це судження оціночні. Оцінка розглянута Кантом в якості суб'єктивного способу судити про об'єкти, беручи до уваги їх відношення до суб'єкта.

Німецький філософ Г. Лотце запропонував першу філософію цінностей як самостійне вчення, де поняттю цінності було надано статус філософської категорії. Власне з його вчення виросли два конкуруючі в першій половині XX століття напрями філософії цінностей: "неокантіанський" (В. Віндельбанд та його послідовники) і "феноменологічний" (Ф. Брентано, Е. Гуссерль, М. Шелер, М. Гартман).

Для першого напряму (його вчення пов'язують з Баденською або Фрейбургською школою неокантіанства) характерне уявлення про філософію як "нормативну науку" про цінності, що на практиці означає зведення філософії до аксіології.

На думку В. Віндельбанда, філософія може продовжити існування тільки Як вчення про загально значимі цінності. Така суб'єктивістська концепція цінностей містить в собі загрозу релятивізму і нігілізму.

Об'єктивістська концепція цінностей була розвинута на засадах феноменологічного підходу. Так М. Шелер виходив з того, що послідовна теорія цінностей може бути тільки Апріорною. Підставою для цієї тези було те, що На основі того, що люди цінують, не можна обгрунтовувати, що ж саме варте поцінування. В реальному житті люди часто цінують те, що не варте поцінування.

Все, що існує в світі, і сам світ, як ціле, може бути носієм цінностей, бути оціненим людиною за ціннісними критеріями. Однак цінностей як таких існуючих самостійно у світі немає. А отже і пізнаватися вони не можуть в досвіді, у явищах, у вчинках і діях людей, тобто Апостеріорно. Тому феноменологія цінностей на запитання яким чином і в якій формі цінності доступні людині і її пізнанню відповідає коротко - a priori.

У філософії XX - початку XXI століття полеміка між прихильниками цих двох напрямів філософії цінностей продовжуються. Однак більшість сучасних філософів, осягаючи природу цінностей, прагнуть використати позитивні напрацювання обох підходів - як суб'єктивістського так і об'єктивістського.

Поняття добра, справедливості, свободи тощо є ціннісно навантаженими ідеями або поняттями. Носієм цінності у даному випадку є людський розум, інтелект. Переважно цінності поділяються на дві групи: "нижчі", або "матеріальні" цінності (тобто, те що задовольняє вітальні, біологічні потреби) і вищі, або духовні цінності. Продовжуючи традицію, що йде від І. Канта, цінності поділяють на Інструментальні Або зовнішні (ті, що є засобом для досягнення інших цілей) і Самодостатні або, інакше, внутрішні. Духовні цінності є переважно внутрішніми, самодостатніми. Самодостатні цінності мають ознаки об'єктивних цінностей: їхнє буття як цінностей не залежить від того визнаємо ми їх чи не визнаємо. Самодостатні цінності, за висловом Д. фон Гільдебранда, промовляють "до нас із висоти, з належної дистанції". Заклик цих цінностей володіє силою об'єктивності, висуває вимоги, "які ми не можемо змінити на свій розсуд". До того ж, наша відповідь на "заклик" самодостатніх цінностей "має характер самозречення, виходу за межі зосередженості на своєму "я", певного підпорядкування".

За змістом духовні цінності поділяють на моральні, естетичні, правові, політичні, релігійні та інші.

Враховуючи зазначене вище, Моральні цінності - 1) це узагальнений зміст основних етичних понять (добро і зло, справедливість, щастя, гідність, честь, обов'язок тощо) і принципів (альтруїзм, гуманізм, благоговіння перед життям та ін..); 2) це безпосередньо значимі для людини універсальні зразки, вимоги, ідеали моралі, які мають самостійний статус, схвалюються суспільною думкою, знаходять втілення в праві, мистецтві, філософії, релігії.

Для сучасної етики, що намагається втілити інтерсуб'єктивні загальнозначущі смисли, характерним є, як зазначає Т. Г. Аболіна, пошук абсолютних, непроменальних етичних максим. їх "прочитання" і здійснення, звичайно, залежать від конкретно-історичних умов, від потреб функціонування соціуму. Тому моральні цінності - максими виявляють себе у трьох вимірах належного:

    - максими обов'язкові для всіх як орієнтири повсякденної поведінки (люб'язність, чесність, відповідальність тощо); - максими обов'язкові для всіх у сенсі ідеальної належності (товаришування, дружба, любов); - максими що уособлюють Героїчний етос (самопожертва, подвижничество тощо), і як такі не можуть бути загальнообов'язковими. Ці максими П. Сорокін високо оцінив як "моральну розкіш".

Саме приклад моральних цінностей яскраво демонструє наявність у них спонукального складника. Тому моральні цінності відіграють важливу роль у перетворенні реальності. Вони виконують провідну роль в об'єднанні індивідів для спільних, колективних дій. Засвоєння моральних цінностей як особистих поведінкових регулятивів значною мірою підвищує ефективність сучасних стратегій суспільного розвитку.

В своїх свідомих діях люди більшою чи меншою мірою керуються ціннісними уявленнями про належне і бажане. Саме людське життя в кожному із своїх моментів є вибором серед багатомірності форм поведінки, Вибором, Який надає нашим думкам, поглядам, життєвій позиції реальної Значимості Й Вартості. Вибираючи той чи інший варіант поведінки, ми втілюємо в життя власну моральну позицію, що опирається на певні Моральні цінності.

Цінність можна визначити як значущість предметів, явищ, процесів дійсності з точки зору людини й суспільства. Іншими словами, цінності підказують нам, що саме людині чи суспільству потрібно, чого вони прагнуть, що викликає інтерес, чим людина і суспільство дорожить. Тому цінності відіграють визначну роль у задоволенні матеріальних та духовних потреб людини.

Одначе цінності не тільки і не стільки задовольняють людські потреби, скільки, стаючи інтересами людини, змістом особистісних настанов чи моральних взірців суспільства, допомагають відтворювати людське в людині, людину як духовну істоту.

Звичайно, кожна людина, здобуваючи певне виховання і освіту, на власному життєвому досвіді формує свій унікальний комплекс моральних цінностей. Ставши вмістом свідомості, ці цінності впливають на те, як і про що людина думає, як вона поводиться. Такий комплекс сформованих моральних цінностей можна розглядати як своєрідну призму, крізь яку заломлюються розмаїття дійсності. Тобто моральні цінності є своєрідним засобом відображення дійсності в людський свідомості. Наслідком такого заломлення дійсності крізь призму моральних цінностей конкретної людини є її унікальний суб'єктивний образ світу.

Виявляються цінності в людський свідомості у формі оціночних суджень. Наприклад: "моя найулюбленіша пора року - літо", "мені не до вподоби класична музика" чи "мені подобається лірична поезія".

Оскільки дійсність навколо нас мінлива і ми самі в цій дійсності змінюємося (стаємо дорослими, здобуваємо нові знання, розширюємо свій кругозір...), цінності розкривають різну глибину свого змісту. Але моральна значимість наших вчинків (за ними приховані наші моральні цінності) стає очевидним, якщо порівняти її з визнаним у суспільстві взірцем відповідного вчинку чи поведінки - Ідеалом, У якому відображено конкретний вияв добра. Те, що люди поводяться неоднаково в одній і тій самій ситуації, свідчить про неоднакові системи цінностей, які визначили позицію і спрямували діяльність цих людей.

Отже, звернімо увагу на те, що система цінностей, якою послуговується людина, характеризує її як моральну особистість, є мірилом моральної вагомості вчинку. Якщо говорити про ознаки зрілої в моральному сенсі людини, то слід відзначити, передовсім наявність у неї розвинених чітко визначених ціннісних орієнтирів.

Похожие статьи




Проблема моральних цінностей - Моральні цінності

Предыдущая | Следующая