КУЛЬТУРА ТА КРАСА: ВІД ТЕОРІЇ ДО ПРАКТИКИ СПІЛКУВАННЯ - Культура та краса: від теорії до практики спілкування

Достоїнство наукової теорії поціновується тим вище, чим більш життєві задачі вона пропонує і вирішує. Причому такі з них, котрі віддалені в історичне минуле та наповнені не тільки власними, породженими даною епохою проблемами, а перспективою розвитку людства.

Древній мудрець, судження якого ми винесли в епіграф, радить іти до вершин людського духу шляхом накопичення знань. Читач може сказати про те, що сучасна людина задихається від знань і страждає від недостачі почуттів, як не вистачає кисню в центрі великого міста для нормальної життєдіяльності. Так, у нас надлишок знань і криза почуттів! Велика голова і крихітне серце.

Але тлумачення знань китайським філософом припускає більш широкий аспект. У нього входять також уміння і навички, породжені почуттям. Практична значущість такого знання полягає, насамперед, у тім, що за його допомогою ми визначаємо своє місце у світі. На жаль, знання, що даються сучасними навчальними закладами, не філософічні, тобто вони не допомагають, та й не можуть в бездушній, нечуттєвій обгортці допомогти жити, стати дороговказівною зіркою. Ні, зло не стільки від незнань, скільки від знань, безнадійним кріпаком яких залишається людина. Зрозуміло, такі знання не те, що не допомагають досягти досконалості, але й утруднюють елементарні форми спілкування.

В історії є багато свідчень заклопотаності великих людей саме поєднанням знань і моральних принципів, моральних критеріїв. Особливе місце у вирішенні цього питання займає епоха Відродження, у період якої вперше в такій відкритій формі зустрілися спрага крикливого прибутку і боязкої духовності. Герой книги Франсуа Рабле "Гаргантюа і Пантагрюель" радить своєму синові, який відправляється учитися до Парижа, "удосконалюватися безмежно". З цією метою Пантагрюель повинен "присвятити свою молодість на удосконалення в науках і чеснотах", тому що, "як сказав премудрий Соломон, мудрість у порочну душу не входить, і знання, якщо не мати совісті, здатно лише погубити душу". І далі Гаргантюа продовжує у своєму листі: "У мене одна єдина радість - ще при житті переконатися, що ти досяг найвищої досконалості не тільки в чесноті, добродіяльності та мудрості, але й у всіх областях вільного й шляхетного знання..." Рабле Ф. Гаргантюа и Пантагрюэль. М., 1961. - С.181-185.

Цілком природно, не кожен батько епохи Відродження посилав такі листи. Але кожен отрок був сповнений оптимізму й віри в можливість перетворення світу. Нехай цей союз мав індивідуалістичний характер, але такий індивідуалізм, як ми бачили в першому розділі, був освячений вищими людськими цілями. От чому гуманістам епохи Відродження вдавалося прищеплювати смак до філософічних знань, що вимагають доводити думку до логічного кінця.

Сьогодні надворі інша погода: розвиток знань не завжди веде до благодійних дій, краса й доброчинність розійшлися, як у морі кораблі. Буденними стають Істина, Добро, Краса. Якщо безголосий ректор може влаштовувати сольні концерти на загальнонаціональній естраді, то чому рецидивіст не може бути президентом європейської держави? "Сьогодні, - пише Макс Вебер, - ми добре знаємо, що святе не може бути прекрасним, ба більше: воно святе якраз тому і через те, що воно непрекрасне... Ми знаємо також, що це прекрасне не може бути добрим, і навіть що воно прекрасне саме тому, що недобре... І вже доступною всім мудрістю є те, що істинне може не бути прекрасним, воно буде істинним лише через те, що непрекрасне, несвяте й недобре". Вебер М. Про внутрішнє покликання до науки //Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. - К., 1998. - С.327. Отакий висновок одного з найвидатніших філософів ХХ століття.

Повертаючись до предмета нашого дослідження, слід визнати: в руйнації людських цінностей зробила свій вагомий внесок і школа. Відірвані від моральності знання виявлялися непотрібними в процесі спілкування людини з людиною. Соціологічні дослідження, проведені серед молоді, показують, що в дорослому житті знання, добуті в навчальному закладі, практично не використовуються в спілкуванні. Використовується те, що вчора демонструвалося по телевізору, у кіно, друкувалося в газеті, журналі і т. д.

Що робити? На початку ХХІ століття суспільство виявилося приблизно в такому ж становищі, у якому виявився вчорашній багатій зі своєю нещасливою дитиною. А втім, читайте і судіть самі. Колись жив у Лондоні один купець, що заборгував лихварю велику суму грошей. А лихвар (старий і потворний) закохався в юну дочку купця. І запропонував такого роду угоду: він спише борг, якщо купець віддасть за нього свою дочку заміж. Бідний батько не міг не вжахнутися від подібного наміру. Тоді підступний лихвар запропонував кинути жереб: покласти в порожню торбину два камінчики, чорний і білий, і нехай дівчина витягне один з них. У випадку, якщо вона витягне чорний камінь, то залишиться з батьком. В обох випадках борг буде вважатися погашеним. Якщо ж дівчина відмовиться тягти жереб, то її батька кинуть у боргову в'язницю, а сама вона вмре в убозтві.

Дуже неохоче погодилися купець і його дочка на цю пропозицію. А треба зазначити, розмова наших героїв відбувалася в саду, на посипаній гравієм доріжці. Коли лихвар нахилився, щоб знайти камінчики для жереба, дочка купця помітила, що той поклав у сумку два чорних камені. І як заздалегідь було домовлено, він попросив дівчину витягти один з них.

Ох ці багатії! Вчора, як і сьогодні, вони грають у дурня з простим народом і завжди виявляються у виграші. Підступно посміхаючись, вони особливо й не приховують знання таємниці мічених карт. Сила солому ломить!

У ситуації, в якій опинилася дівчина, знаходиться педагог. Він знає, що в торбинці немає ні духовного, ні матеріального оснащення, але йому треба тягти жереб. Що йому робити в даний момент на доріжці, посипаної чорними та білими камінчиками, що ведуть в майбутнє, яке лякає невідомістю?

Є три варіанти рішення задачі: а) педагог повинен відмовитися від виконання ролі вчителя і піти в базарні реалізатори; б) педагог може викрити сумкоутримувачів, затаврувати їх ганьбою, виставити на посміховище інтелігенції; в) педагогу можна дістати з торбинки жмут грошей, за які нічого не можна купити, але за які охоче дадуть досить поношений і пошматаний вітром первинного нагромадження ідеал. А можливо, так і треба? Така позиція завжди вітається. Законсервована обстановка зберігає спокій і благополуччя, які органічно неприйнятні творчій особистості.

Альтернатива: продовжувати гру чи не продовжувати? Якщо продовжувати, тобто витягнути те, що чуже йому, педагогу, чуже й учням, і робити вигляд, що любиш його, готовий за нього віддати життя і т. ін., тоді педагог потрапляє в аналогічну ситуацію з тією, у яку потрапила дівчина з її перспективою виходу заміж за старого, виродливого лихваря.

А якщо знехтувати торбешними умовами, відійти з гордо піднятою головою, поборовши свою любов до справи? Педагог у такому випадку зачинить себе за грати, поставлених з нервових волокон, - більш страшні грати, ніж в'язничні, вони погрожують стати між купцем і білим світом.

Невже й справді немає виходу з цього комплексу питань, навколо яких наша педагогічна думка крутиться, як кінь на прив'язі? Якщо думати в рамках логічного мислення, то всі проблеми народної освіти в даний час можна звести до матеріального оснащення. Про це говорять всі й говорять достоменно. Але, якщо ми допустимо, що завдяки чарівній палочці школа буде завтра матеріально забезпечена, комп'ютеризована і т. ін., справа рішуче не зрушиться з місця, тому що не підготовлена до рішучих зрушень педагогічна наука. Від педагога, як правило, потрібно "одноосібно" впроваджувати те, що насправді випливає із взаємодії з іншими громадськими організаціями й, у першу чергу, з учнями. Чи не тому, коли ми починаємо спілкуватися з школярами чи студентами, думаємо, у першу чергу, про себе. Про інших школярів (чи студентів) думаємо остільки, оскільки вони нам потрібні для вирішення наших же питань. Але, до речі, учні не залишаються в боргу й теж тягнуть ковдру на себе. Саме про це говорить Мішель Монтень у своїх знаменитих "Дослідах". "...Що до тієї школи, якою є спілкування з іншими людьми, то отут я нерідко наштовхувався на один звичайний порок: замість того, щоб прагнути вивчити інших, ми клопочемося тільки про те, як би виставити себе напоказ, і наші турботи спрямовані скоріше на те, щоб не дати залежатися своєму товару, ніж щоб придбати для себе новий. Мовчазність і скромність - якості в суспільстві дуже коштовні... Нехай він (учень - А. Ф.) уникає додавати собі зарозумілий і надуманий вигляд, уникає дитячого гонору, що виходить з бажання виділитися серед інших і виглядати розумнішим за інших, нехай він не женеться за популярністю людини, що сварить всіх і все і бундючиться придумати щось нове...". Монтень Мишель. Опыты. // Хрестоматия по истории зарубежной педагогики. - С. 73.

І наш приклад підтверджує: варто думати не тільки і не стільки про той камінчик, що повинно витягти, а думати про те, що залишається в торбинці. При такій умові починає працювати логіка, що ми б назвали "логікою зворотної перспективи", логікою єдності різноманіття. Відповідно до такої незвичайної логіки дочка нещасливого купця опускає в торбину руку і, витягши камінчик, не глянувши на нього, а уперши погляд в очі ненависного лихваря, випускає його на доріжку, посипану такими ж камінчиками.

-Яка втрата! - з гіркотою вигукує дівчина. - Та справу можна залагодити. Адже діставши камінчик, що залишився, ми негайно довідаємося, якого кольору камінчик дістався мені.

Як і слід було очікувати, у торбинці залишився чорного кольору камінчик, тобто дівчина впустила білий. Просте та геніальне рішення задачі! Таке ж просте та геніальне рішення має знайти кожний окремий педагог, а якщо сам не знайде - нехай прислухається до нашого голосу. А ми наполягаємо: проблема повноцінного розвитку особистості учня знаходиться в центрі естетичної орбіти педагога. Ми не втомлюємося повторювати: естетичне народжується в спілкуванні педагога й учнів. Таке спілкування діалектично суперечливе і через те являє собою рухливу цілісність. Це означає, що динамічність у розвитку педагога й учня протікає в часі, і ця обставина визначає їхню змінюваність з естетичної точки зору.

Символізований камінчик (як проблема естетики спілкування) не валяється під ногами. Він знаходиться усередині нас і на відстані. Якщо випромінювання нашого внутрішнього духу переборе відстані, що відокремлюють нас від інших, - ми досягнемо щастя, тієї риси, про яку проникливо писав Ф. Тютчев:

Счастлив в наш век, кому победа // Далась не кров'ю, а умом. // Счастлив, кто точку Архимеда // Умел сыскать в себе самом. // Кто полный бодрости, терпенья, // Расчет с отвагой отмечал. // Кто сдерживал свои стремленья, // Кто своевременно дерзал. //

Але, щоб добратися до щастя, варто пройти довгий і тернистий шлях через культуру, естетику, красу та любов. І не просто пройти, як більшість студентів "проходять" предмети, особливо ті, з яких не передбачений іспит, а бігти. Як говорила Аліса, героїня казки Керрола, "Тут, чи знаєш, доводиться бігти з усіх ніг, щоб залишитися на тім же місці! Якщо ж хочеш потрапити в інше місце, тоді потрібно бігти щонайменше удвічі швидше". Удвічі швидше може просуватися той, у якого культура, естетика, краса, любов викристалізовані в розумах і серцях, як християнські заповіді наповнюють душу віруючих. Усе це, звичайно, не означає, що красу педагога можна знайти в ньому самому, якщо він буде поза зв'язком з іншими людьми. Ще раз повторимо: естетичний педагог - це не "річ у собі". Його професійні й особистісні якості виявляються тільки в спілкуванні з учнями.

Чи знають про це на кафедрі й на педраді школи? Не можуть не знати. Адже ми живемо в той історичний період, коли небезуспішно долаються перешкоди у спілкуванні різних політичних сил в парламенті, коли й шукаються підходи до спілкування з різними, учора ворожими, країнами світу. Але вивчіть протоколи численних засідань кафедр і не менш численних рад шкіл і переконаєтеся, що ніколи і ніхто про це не говорив, хіба що при розгляді персональної справи колеги, коли гра йде на одні ворота. Тим часом професійні знання дають можливість зробити лише перший крок до успіху, надалі вирішального значення набувають взаємини між людьми. Наскільки добре людям вдається керувати своїми почуттями, настільки добре зможуть вони використовувати свої інтелектуальні здібності.

Спілкування з естетичної точки зору є принципом, якщо хочете - глибокою теоретичною підвалиною наукових підходів в осмисленні найактуальніших проблем нашого часу. Побажання сучасній естетичній науці розгорнути роботу з дослідження спілкування - це й побажання передати естафетну паличку естетичній науці майбутнього, знайти естетичну природу педагога в його зв'язках з учнями.

Краса спілкування одна, тільки доріг до неї безліч. Схематично теоретична модель естетики спілкування буде виглядати в такий спосіб:

Любов

Мистецтво

Естетика спілкування

Інтелігентність

Зовнішність

Культурні форми спілкування

Мова

Загальнолюдські форми моралі

Розкрити цю схему важко, тому що читання й опис естетики спілкування менш дієво, ніж застосування її в житті. Абстрактні висловлювання, якими ми користуємося при описі, не дають тієї живої поетичної образності, що характерна для спілкування інтелігентних чи закоханих людей. Тому наша схема в першому наближенні виглядає незрозумілою, а коли ми почнемо розкривати її складові, вона видається занадто простою. Як пройти нашому човникові між Сциллою і Харибдою, між підводними каменями й вирами? У ситуаціях, коли ми налаштовуємо спілкування за принципом "а що я буду з тебе мати", естетика виконує роль пенсне на носі людини з абсолютним зором. Вона нам просто заважає. Існують якимсь злим духом створені закони, за якими жалюгідна своєю суттю людина, мізерна у своїх справах і претензіях стає для наших вихованців зразком для наслідування. Вихованці, що сьогодні наслідують, завтра призначаться командирами життя, і голосні, пустопорожні фрази стануть для них надійним мечем та щитом у боротьбі за існування. З їхньою допомогою захищається пустопорожня совість, кволі знання. Вони, як правило, звільнені від творчих зусиль, і тому їхній світ чітко обмежений. Тому говорити з такими людьми про красу спілкування все одно, що, за влучним висловлюванням Конфуція, шукати в темній кімнаті чорну кішку, особливо якщо такої кішки в кімнаті взагалі немає. Хто може змінити настрій? Тільки естетичний педагог! Але чи проводимо ми в педагогічному вузі роботу по підготовці таких фахівців? Нижче подаємо частину бесіди на цю тему зі студентами Слов'янського педуніверситету, з якої читач має змогу зробити висновок, наскільки ми далеко зайшли у своїй недалекоглядності.

У студентській аудиторії ставлю запитання: " Чи треба сердечно, красиво ставитися до майбутніх учнів?" Переважна більшість відповіла що на практиці в них такої потреби не виникало.

На перерві мене обступила група юнаків і дівчат, одна дівчина запитала:

- Естетика спілкування, що це таке?

Правду кажучи, я розгубився. Третій рік навчання, за плечима двадцять прожитих років:

    - Це те, до чого ми прагнемо... Це все... - А я скажу, - з неприхованою упевненістю відповідає мені юнак у солдатському кітелі. - Це те, про що говорять, але що ніхто й ніколи не робить.

А потім, про щось подумавши, додав:

- Звичайно, якщо мова йде про виконання службових обов'язків, то справа інша... Мені іноді здається, що японці досягли такого рівня технічного розвитку завдяки тому, що ви називаєте естетикою спілкування...

Його думку розділили дівчата. Разом з тим усі вони визнали, що ніхто з них не задумувався про необхідність краси відносин вчителя й учнів. На виробництві - там інша справа, за продуктивність праці питають.

Я вважаю назване положення цілком природним: від людини, що вивчає естетику за вибором і тільки в повсякденній мові чує такі слова, як краса, ідеал, не можна очікувати глибокого аналізу своєї поведінки. В осмисленні своїх попередніх дій вона думку комбінує вчинками. При цьому залучає випробувані форми набуття знань. І ніхто з нас не скаже такій людині, що це глибока омана, що естетичні і, взагалі, духовні цінності не піддаються комбінуванню. Для них недостатніми стають словесна, візуальна й звукова інформація. Потрібний спеціально налаштований локатор душі! От що потрібно! Якщо він є - не в одного, принаймні - у двох, духовні цінності переллються з однієї в іншу душу...То ж чи можу я ремствувати на те, що мої слухачі продемонстрували дуже приблизне уявлення про те, яке спілкування можна віднести до красивого, а яке - не до красивого?

І знову хлопець у солдатському кітелі:

    - Ви переконали нас у тім, що кожний повинен прагнути до краси спілкування. - Не всіх, - підгортає губу білява дівчина. - Так, погоджуюся, не всіх. Якби істина була викарбуваною монетою, що в готовому вигляді можна сховати в кишеню, тоді б усі напомацки довідалися, що є краса. - Кожний повинен... - Я все щось повинна робити, - скаржиться білява студентка. Сьогодні довідалася, що ще повинна й красиво спілкуватися. А між іншим, наша чергова в гуртожитку - тітка Клава, так ви всі її добре знаєте, може настроїти тебе так, що ти цілий день почуваєш себе, як у чорта на сковороді. Про яку естетику може йти мова? - І все-таки скажіть, що являє собою естетика спілкування, - перебиває її хлопець у кітелі. - Ви не відповіли... - О, це не так просто! Це ще ніким не відшліфований алмаз. - І все-таки, двома словами...

Ударив дзвінок. У коридорі переминався з ноги на ногу викладач з математики.

- Добре. Спробую. Колись Лев Толстой завів розмову з молодим Миколою Рерихом. Чи випадало йому, Рериху, у човні перепливати швидкохідну ріку? - запитував письменник. І відповідав: "Треба завжди правити вище того місця, куди вам потрібно, інакше знесе".

Я ще раз подивився на веснянкувате обличчя білявої студентки і промовив:

    - Так і в царині визначення краси людських відносин: треба рулити завжди вище вимог моральних норм. - Ну, це не кожному під силу. Треба мати особливий талант, - сказав хлопець у кітелі. - Я так не вважаю. Красі спілкування можна навчитися, це не дарунок Божий, а результат естетичного виховання і самовиховання. Щодня ставити перед собою мету по зернині вносити красу в навколишній світ, у взаємини з іншими людьми - у цьому і є велика спокуса відчути своє справжнє призначення. Бажане спілкування скорочує відстань між нашим внутрішніми "я" і зовнішньою дійсністю. Додає елемент інтимності, деякої причетності до іншої людини. Дає відчути ідею свого існування в розвитку, а значить - і в протиріччі. Самому "намацати" правильний життєвий шлях, позицію активної, діючої людини у невпинній боротьбі за торжество Краси та Добра. Максим Горький на початку ХХ століття порушував питання про сенс життя, про цінність часу, питання, що може поставити перед собою і кожний з нас: "Як жити, щоб усвідомити себе потрібним для життя, як жити, не втрачаючи віри в бажання, як жити, щоб жодна секунда не зникла, не хвилюючи душі і розуму?.. Подумайте про вашу роль у житті: була зроблена цеглина, потім вона лежала нерухомо в одному будинку, потім розсипалася і зникла... І нудно, і непристойно бути цеглиною - чи не правда?" Ці думки прийдуть - постукають у двері нашої душі сьогодні-завтра. І це не означає, що ви стали на рік-два старше. Це означає, що ви подорослішали, а разом з тим прийшло дуже важливе, може бути, головне в житті почуття: дивитися на свої дії очима інших людей. - Виявляється, - не дає мені іти хлопець у кітелі, - це проблема вічна. Учителі, які не володіють технологією спілкування, з'явилися задовго до появи школи як соціального інституту. - Так, вічна. Естетична культура особистості не тільки вузько індивідуальна задача, а такий обов'язковий фактор, що комплексно стосується цілісного розвитку суспільства. Сьогодні з'явилася потреба естетику особистості перетворити в реальний гуманізм суспільного прогресу. Тому й повинні постати питання: "Як "переплавити" свої моральні норми в культуру, мистецтво, красу? Які ознаки поваги, дружби, любові?"

По очах студентів, що обступили мене, я бачив, що ці вічні і сьогоднішнього буття питання не залишили їх байдужими, розбурхали їхній розум, розтривожили серця, тому що названі питання тісно взаємозалежні між собою і взаємодіють з політикою, моральністю, психологічною самовизначеністю, естетикою.

Мені вже давно настав час залишити аудиторію, але я все-таки говорю:

- Відповіді на ці питання, у наш прискорених темпів час, породжують нові питання з несподіваними компонентами до старих відповідей. Сьогодні стало очевидним: культура, мистецтво, як і повага, дружба, не досягаються вдосконаленням технології спілкування. Потрібно доторкнутися до внутрішніх сил людини, її естетичних почуттів.

Дана відповідь була правильною і тисячу років тому. Але я повторюю її не тільки тому, що істина не втрачається, - скоріше, збагачується з часом і не коротшає від частого її використання, подібно шагреневій шкірі з однойменного твору Оноре де Бальзака. Для декого з нас ця істина стала коротшою, заіржавіла від того, що не вживалися ні довіра, ні доброта, підкріплені почуттям прекрасного. Усе це наводить на думку про моральну ненадійність. Мабуть, для того, щоб не тільки стежити за своєю зовнішністю, але любити й не кривдити її, потрібні відповідні дії, більш активне прилучення до людської краси. Краса! От цієї скромної богині багатьом з нас і бракує. Її блиск не стирається з часом тому, що вона - суцільна коштовність. Якщо вона "пронизала" всі наші дії - добре, і, треба думати, не одним нам, а всім, хто нас оточує. Правда, на шляху до процесу вдосконалювання спілкування можуть бути й помилки, але не безнадійні провали...

В аудиторію, важко ступаючи й нервово поглядаючи на годинник, увійшов викладач математики. Я вибачився й обережно зачинив за собою двері.

Повернемося до нашої схеми. Любов завершує збудовану піраміду, загальнолюдські норми моральності у її підвалинах. На це зверталась увагу в параграфі "Естетика - етика педагога". Сходинкою вище розташовані культурні форми спілкування. Сюди ми відносимо насамперед : а) уміння володіти словом; б) уміння "піднести" свою зовнішність, у тому числі й слово.

Похожие статьи




КУЛЬТУРА ТА КРАСА: ВІД ТЕОРІЇ ДО ПРАКТИКИ СПІЛКУВАННЯ - Культура та краса: від теорії до практики спілкування

Предыдущая | Следующая